Читати книгу - "Дев'ятий дім, Лі Бардуго"

Денні пішов самотньо посидіти за стійкою в «Кларкз» і, коли Леона поставила перед ним тарілочку з морозивом, затулив очі долонями, щоб не розплакатися. Він залишався там до зачинення, а тоді сів на автобус додому.

Наступного дня вони знайшли дідуся в ліжку холодним. Він впав у кому, і повернути його до життя було неможливо. За зачиненими дверима пошепки точилися розлючені розмови, Деніелів батько кричав на доглядальницю.

Денні проводив дні в Музеї Пібоді. Працівники не заперечували. Улітку там тинялися цілі орди покинутих дітлахів. Він гуляв кімнатою з мінералами; спілкувався з мумією, велетенським кальмаром і динозавром Крайтона; намагався перемалювати фреску з рептилією. Ходив до кампусу Єлю, годинами розшифровував різноманітні мови над дверима Бібліотеки Стерлінга, його знову й знову тягнуло до колекції карт таро в Байнеке, до незрозумілого рукопису Войнича. Коли Деніел роздивлявся його сторінки, здавалося, що він знову опинився в Лайтгаус-Пойнті й чекає, поки світ йому відкриється.

Коли темнішало, хлопець їхав додому автобусом і прослизав у двері з садка, нечутно скрадаючись будинком і ховаючись у своїй спальні та книжках. Звичайних предметів йому вже бракувало. Деніел був занадто дорослий, щоб вірити в магію, але йому необхідно було вірити, що у світі є ще щось, окрім життя і смерті. Тож він зацікавився окультним, загадковим, священними предметами. Він багато часу полював на роботи алхіміків та спіритуалістів, які обіцяли допомогти зазирнути в невидиме. Йому хотілося бодай одним оком побачити щось, що підтримало б його.

Денні згорнувся клубочком у кімнаті високої вежі, читаючи Парацельса й порівнюючи текст з англійським перекладом Вейта, коли у двері постукав дідів повірений.

— Тобі доведеться ухвалити кілька рішень, — повідомив він. — Я знаю, що ти хотів би вшанувати дідову пам’ять, але тобі слід вчинити так, як буде краще для тебе.

Порада була непогана, але Денні й гадки не мав, як йому буде краще.

Його дід жив на родинні гроші Арлінґтонів, розпоряджаючись ними так, як вважав за потрібне, але статус забороняв залишити їх комусь, окрім сина. Будинок був іншою річчю. До вісімнадцятиліття Денні ним керуватиме довірена особа.

Хлопець здивувався, коли на порозі з’явилася його мати.

— Університет хоче придбати будинок, — сказала вона, а потім роззирнулася в круглій кімнатці у вежі. — Якщо ми все підпишемо, прибуток можна буде поділити. Ти зможеш переїхати до Нью-Йорка.

— Я не хочу жити в Нью-Йорку.

— Ти навіть уявити не можеш, які там для тебе відкриються можливості.

Майже рік тому він сів у потяг приміської залізниці й поїхав до міста, погуляв кілька годин у Центральному парку, посидів у храмі Дендура Метрополітен-музею. Він пішов до будинку, де мешкали його батьки, хотів подзвонити у двері, але не впорався з хвилюванням.

— Я не хочу покидати «Чорний В’яз».

Мама сіла на краєчок ліжка.

— Тут тільки земля чогось вартує, Денні. Ти мусиш зрозуміти, що цей будинок не має жодної цінності. Навіть гірше. Він висмокче з нас усе до останнього долара.

— Я не продаватиму «Чорний В’яз».

— Ти й гадки не маєш, на що схожий цей світ, Деніеле. Ти ще дитина, і я цьому заздрю.

— Ти заздриш не цьому.

Слова прозвучали низько й холодно, саме так, як Денні хотілося, але мати лише всміхнулася.

— Як ти думаєш, що буде далі? У трастовому фонді на твою освіту лежить менше ніж тридцять тисяч доларів, тож, якщо ти не думаєш, що зможеш потоваришувати з кимось із університету Коннектикуту, час узятися за переоцінку. Твій дід давав тобі пустопорожні обіцянки. Водив тебе за носа так само, як нас. Гадаєш, ти станеш Володарем «Чорного В’яза»? Ти не керуватимеш цим місцем. Воно керує тобою. Тому візьми від нього все можливе.

«Це містечко».

Денні залишився у своїй кімнаті. Замкнув двері. Їв злакові батончики й пив воду з крана у ванній кімнаті. Гадав, наче так оплакує діда, та насправді просто не знав, що робити. У бібліотеці в примірнику «1776» Мак-Каллоу лежала тисяча доларів. Коли йому виповниться вісімнадцять, він отримає доступ до відкладених на коледж грошей. Окрім цього, у нього нічого не було. Але він не міг позбутися «Чорного В’яза» і не зробить цього, дозволивши комусь розгатити його стіни кулею-бабою. За жодну ціну. Це було його місце. Ким він стане, утративши зв’язок із цим будинком? З його здичавілим садком і сірим камінням, з пташками, що співають у живоплоті, з голими гілками дерев? Він уже втратив людину, яка краще за всіх знала його й більше за всіх любила. За що він ще може вхопитися?

А потім одного дня Деніел зрозумів, що в будинку стало тихо, що він чув, як загуркотіла під’їзною доріжкою машина батьків, але не чув, щоб вони повернулися. Хлопець відчинив двері, спустився сходами й виявив, що «Чорний В’яз» абсолютно порожній. Йому не спадало на думку, що батьки можуть просто поїхати. Невже він потайки тримав їх у заручниках, змушував залишитись у Нью-Гейвені, уперше в житті звернути на нього увагу.

Спершу настрій у нього став піднесений. Він повмикав усюди світло, телевізору своїй спальні й у невеличкій кімнаті внизу. З’їв залишки їжі з холодильника й погодував білого кота, який іноді з’являвся біля будинку в сутінках.

Наступного дня Денні робив те саме, що й завжди: прокинувся й пішов до Пібоді. Повернувся додому, поїв в’яленої яловичини, ліг спати. Він робив так знову і знову. Коли розпочався навчальний рік, пішов до школи. Відповідав на всі листи, що надходили до «Чорного В’яза». Жив на курячих ролах і напоях «Ґейторейд» із супермаркета «7-Елевен».

Він соромився, що іноді сумує за Бернадетт більше, ніж за дідом. Одного дня хлопчик повернувся додому і, перевіривши вимикач на кухні, виявив, що світло відімкнули. Стягнув з горища всі ковдри й дідову стару шубу та спав, загорнувшись у них. Дивився, як звивається в повітрі мовчазного будинку пара від його дихання. Шість довгих тижнів Денні жив у холоді й темряві, виконуючи домашні завдання при свічках і лягаючи спати в старому лижному костюмі, який знайшов у валізі.

На Різдво на порозі «Чорного В’яза» з’явилися батьки — рум’яні, усміхнені, навантажені подарунками й пакунками з «Дін і ДеЛука», на під’їзній доріжці ліниво стояв «Ягуар». Денні зачинив двері на засув і відмовився пускати їх усередину. Навчивши його виживання, вони припустилися помилки.

Він дістав роботу в парку Еджертон, де мав розкидати перегній і висаджувати насіння. Працював білетером у «Лірик-голлі». Розпродав одяг і