Читати книгу - "Дев'ятий дім, Лі Бардуго"

Дід відповідав:

— Приватні школи випускають слабаків. Більше я цієї помилки не припущуся.

Батько Денні ходив до Ексетерської школи.

Іноді хлопчикові здавалося, що дідові подобається гратися в кота й мишки з Неробами. Він роздивлявся скотч у склянці, відкидався в кріслі, простягав ноги до вогню, якщо була зима, вивчав зелені хмари листя на в’язах, що визирали із затильного садка, якщо було літо. Здавалося, що розмірковує. Він обговорював кращі місця для життя: на північ від Вестпорта, на південь від Мангеттена. Просторікував про нові кондомініуми, зведені на місці колишньої броварні, і батьки Денні жадібно, з надією стежили за його фантазіями, сподіваючись установити зі старим нові зв’язки.

Перший вечір їхніх відвідин завжди закінчувався словами: «Я подумаю про це», татові щоки розквітали від алкоголю, мама хоробро загортала плечі в кокон пухнастого кашеміру. Проте за два дні Нероби втрачали спокій, ставали роздратованими. Вони вже тиснули сильніше, а дід Денні сильніше тиснув у відповідь. На третій вечір вони сварилися, вогонь у каміні сипав іскрами й димив, коли всі забували підкинути полінце.

Денні довго не розумів, чому дідусь не припиняє грати в цю гру. Не розумів, аж поки не виріс, поки діда не стало, а він не залишився самий у темних вежах «Чорного В’яза» і аж тоді збагнув, що дідусь був самотній, що звичних вечер, збирання оренди й читань Кіплінґа було недосить, щоб заповнити темряву наприкінці дня, що старий сумував за сином-дурником. Лише тоді, лежачи на боці в книжковому гнізді порожнього будинку, Дарлінґтон зрозумів, скільки вимагав від тебе «Чорний В’яз» і як мало віддавав навзамін.

Гостини Нероб завжди закінчувалися однаково: батьки їхали, мало не вибухаючи від обурення, залишався тільки аромат материних парфумів — «Карон Пуавр», як дізнався Дарлінґтон однієї доленосної ночі в Парижі влітку після другого курсу, коли нарешті набрався сміливості запросити Анжеліку Брун на побачення й прийшов до її дверей; вона мала розкішний вигляд у чорному атласі, а її зап’ястя вкривав дорогий сморід його нещасного дитинства. Він пожалівся на мігрень, і вечір швидко добіг кінця.

Батьки Денні наполягали, що заберуть сина, що віддадуть його до приватної школи, що повезуть із собою до Нью-Йорка. Спершу Денні лякали й непокоїли ці погрози. Але незабаром він зрозумів, що все це холості постріли в бік його діда. Батьки не могли дозволити собі дорогих шкіл без Арлінґтонових грошей, і їм не потрібна дитина, що втручатиметься в їхню свободу.

Коли Нероби їхали, Денні з дідом ішли обідати до «Кларкз», дідусь сидів і базікав з Тоні про дітей, розглядав родинні світлини, вони розхвалювали цінність «сумлінної чесної праці», а потім старий хапав онука за зап’ястя.

— Послухай, — казав він, і його очі зблизька були вологими від набряклих сліз. — Послухай. Вони спробують забрати будинок, коли я помру. Вони спробують забрати все. Не дозволяй їм.

— Ти не помреш, — заперечував Денні.

А дідусь підморгував, сміявся й відповідав:

— Не тепер.

Якось, улаштувавшись у червоній кабінці, де повітря було густим від запаху дерунів і соусу для стейків, Денні наважився запитати:

— Навіщо вони взагалі народили мене?

— Їм подобалася думка про те, щоб бути батьками, — пояснив дідусь, змахуючи рукою над недоїдками після вечері. — Щоб хизуватися тобою перед друзями.

— А потім вони просто покинули мене тут?

— Я не хотів, щоб тебе виховували няньки. Сказав, що куплю їм квартиру в Нью-Йорку, якщо вони залишать тебе зі мною.

Тоді це здалося Денні нормальним, бо дід «знав, як краще», бо дід «заробляв на життя». І попри те, що якась частина Деніела, мабуть, замислювалася, чи не хотів старий просто виховати ще одного сина, більше дбаючи про продовження роду Арлінґтонів, ніж про те, що буде кращим для маленького самотнього хлопчика, другій його частині ставало клепки не спускатися в той темний коридор.

Подорослішавши, Денні виробив звичку не бувати вдома, коли приїжджали Нероби. Він соромився думки про те, що доведеться тинятися будинком, сподіваючись на обійми чи якийсь прояв уваги до його життя. Він стомився дивитися, як вони розігрують одну й ту саму драму з його дідом і намагаються бути запопадливими.

— Чому б вам не дати старому спокій та знову не взятися за гаяння часу та марнування його грошей? — глузливо кинув він батькам, ідучи з дому.

— Коли це маленький принц став таким святошею? — огризнувся батько. — Ще дізнаєшся, як це — впадати в немилість.

Але Дарлінґтонові не довелося цього пізнати. Дідусь захворів.

Лікар наказав йому кинути палити, змінити харчування, сказав, що так вдасться виторгувати собі ще кілька місяців, можливо, навіть рік. Дід відмовився. Або все буде так, як хочеться йому, або ніяк. Вони найняли доглядальницю, що поселилася в будинку. Деніел Табор Арлінґтон сірішав і слабшав.

Нероби приїхали на довший час, і «Чорний В’яз» став здаватися ворожою територією. На кухні було напхом напхано спеціального материного харчування, пірамід з пластикових контейнерів, маленьких пакуночків зі злаками й горіхами, якими були завалені всі поверхні.

Батько невпинно гасав кімнатами першого поверху, розмовляючи по мобільному — про оцінювання будинку, спадкове законодавство, податкове законодавство. Бернадетт вигнали, найнявши на її місце прибиральників, які приїжджали двічі на тиждень у темно-зеленому фургоні й застосовували тільки органічні засоби.

Денні здебільшого проводив час у музеї або за замкненими дверима своєї кімнати, загубившись у книжках, які ковтав, наче вогонь, що пожирає повітря, намагаючись не згаснути. Він практикувався в грецькій і взявся самостійно вивчати португальську.

Дідова кімната була захаращена обладнанням: системи, щоб уберегти його від зневоднення, кисень, щоб допомогти йому дихати, лікарняне ліжко поряд із його власним велетенським ліжком з пологом, щоб підводити йому голову. Здавалося, наче в тьмяній кімнаті з’явився гість з майбутнього.

Щоразу, коли Денні намагався поговорити з дідом про діяльність своїх батьків чи про маклера, який приходив оглянути маєток, дід хапав його за зап’ястя й багатозначно глипав на доглядальницю.

— Вона слухає, — сичав він.

Мабуть, так і було. Дарлінґтонові минав п’ятнадцятий. Він не знав, чи можна довіряти дідовим словам, чи це говорить рак або наркотики.

— Вони подовжують мені життя, тож можуть керувати маєтком, Денні.

— Але твій юрист...

— Гадаєш, вони не здатні пообіцяти йому чогось? Щойно я помру, Денні,