Читати книгу - "Цілодобова книгарня містера Пенумбри, Робін Слоун"

ПОЛІТИКА, РЕЛІГІЯ, РИТУАЛИ

Заждіть-но, у чому різниця між категоріями «Релігія» і «Ритуали»? У мене всередині наче щось надірвалося. Я вивчаю категорію «Метал», але там лише монети, браслети й риболовні гачки. Жодного меча — мабуть, вони в категорії «Зброя». Або «Війна». А може, «Гострі предмети».

Табіта схиляється над першокласником, допомагаючи йому правильно схрестити спиці й виплести свою першу петлю. Він супить брови в глибокому зосереджені — я зустрічав такі обличчя в Читальному Залі, — нарешті йому вдається, петля готова, і він усміхається, а тоді заливається радісним сміхом.

Табіта повертається в мій бік.

— Уже знайшли?

Я хитаю головою. Ще не знайшов. Пуансонів немає в категорії «XV століття». Ну, може, вони там є, але проблема в тому, що все інше теж датується п’ятнадцятим століттям. Я тупцяю на одному місці, шукаючи голку в копиці сіна. Цілком можливо, що це копиця сіна династії Сун, котру разом з усім іншим спалили монголи.

Я підпираю підборіддя рукою, присуваюся ближче до екрана і вдивляюся в блакитний термінал — він показує мені зображення якихось кривобоких позеленілих монет, що їх підняли зі старого затонулого іспанського галеона. Невже я змарнував Нілову тисячу? Що мені робити із цією штукенцією? Чому Google досі не склав покажчика реліквій у музеях?

Дівча з яскраво-рудим волоссям, хихикаючи й затягаючи на шиї зелені нитки з розплетеного клубка, підбігає до моєї стійки. Гм… гарненький шарф? Вона всміхається й починає підстрибувати на місці.

— Привіт, — кажу я. — Можна дещо запитати? — Вона хихикає й киває. — Як знайти голку в копиці сіна?

Дівчинка зупиняється й поринає в роздуми, час від часу сми­каючи зелені нитки навколо шиї. Вона справді шукає відповідь. Крутяться малесенькі шестерні. Вона зчіплює пальці, міркує. Це так мило. Нарешті вона підіймає на мене очі й серйозно заявляє:

— Я би попросила сіно знайти її. — Тоді вона скрикує, як банші, і стрибає назад на одній нозі.

У моїй голові гучно б’є гонг династії Сун. Та мала — просто геній! Хихикаючи про себе, я натискаю кнопку «Вийти», доки з екрана повністю не щезають усі таблиці термінала. Тоді обираю команду «Нові надходження».

Як усе просто. Ну звісно. Першокласниця має рацію. Знайти голку в копиці сіна зовсім нескладно! Попроси сіно знайти її!

Пошукова форма довга й складна, але я мигцем її заповнюю.

ТВОРЕЦЬ: Ґріффо Ґеррітсзон

РІК: близько 1500

ОПИС: Металевий шрифт. Пуансони Gerritszoon. Усі літери

ПОХОДЖЕННЯ: Загублені близько 1900 року. Знайшлись у вигляді анонімного дару

Інші поля я залишаю незаповненими, тицяю клавішу «Введення», щоб надіслати новий, щойно вигаданий мною артефакт до Інвентарного реєстру. Якщо я правильно зрозумів принцип його дії, моє послання зараз прокручується в усіх терміналах, у кожному музеї світу. Куратори перевіряють його, шукають серед своїх експонатів — тисячі кураторів узялися до роботи.

Минає хвилина. Ще одна. Інший першокласник із кучмою темного волосся незграбно крадеться до стійки, стає навшпиньки й по-змовницькому присувається до мене.

— Там є якісь ігри? — пошепки питає він, показуючи на екран. Я скрушно хитаю головою. Вибачай, малий, але, може…

Зненацька Інвентарний реєстр озивається гучним «ууу, ууу». Це пронизливий, дедалі гучніший звук, що нагадує пожежну сирену. Розпатланий першокласник підстрибує від несподіванки, і всі його товариші повертають голови в наш бік. Табіта теж дивиться на мене, вигнувши одну широку брову.

— У вас там усе добре?

Я киваю. Я надто схвильований, не можу говорити. У самому низу екрана блимають жирні сердиті червоні літери:

НОВЕ НАДХОДЖЕННЯ ВІДХИЛЕНО

Так!

АРТЕФАКТ ІСНУЄ

Так, так, так!

ПРОСИМО ЗВЕРНУТИСЯ ДО КОМПАНІЇ «ОБ’ЄДНАНІ УНІВЕРСАЛЬНІ ДОВГОСТРОКОВІ СХОВИЩА»

Інвентарний реєстр дзеленчить — хвилиночку, невже він може дзвонити? Я оглядаю стійку й збоку помічаю яскраво-блакитну телефонну слухавку. Це гаряча музейна лінія? «На поміч, гробниця фараона Тутанхамона порожня!» Телефон знову дзеленчить.

— Агов, хлопче, чим ви там займаєтесь? — гукає Табіта з іншого кінця кімнати.

Я жваво махаю рукою — усе в порядку, — швиденько хапаю слухавку, притискаю до вуха й шепочу:

— Алло. Каліфорнійський Клубок.

— Вам телефонують з «Об’єднаних універсальних довгострокових сховищ», — каже голос у слухавці. Це жінка, і вона трішки гугнявить. — Чи не могли б ви з’єднати мене з відділом ваших фондів?

Я зиркаю в протилежний бік кімнати. Табіта виплутує двох першокласниць із кокона зелених і жовтих ниток. Обличчя в однієї­ дівчинки трохи почервоніло, ніби їй бракує повітря. Я повер­таюся до слухавки.

— Відділ фондів? Це я, мем.

— Ой, ви такі ввічливі! Послухайте, любчику, хтось намагається пошити вас у дурні, — каже вона. — Той — подивіться — той церемоніальний артефакт, котрий ви щойно надіслали, уже внесено до реєстру. Він у нас уже багато років. Завжди спершу треба перевіряти, серденько.

Я насилу стримуюся, щоб не зірватися на рівні ноги, від радості готовий танцювати. Та я опановую себе й відказую:

— Ого, дякую, що повідомили. Я негайно ж виставлю цього пройдисвіта за двері. Він якийсь підозрілий, каже, що належить до таємного товариства, яке володіло цим артефактом не одну сотню років, — звичні побрехеньки.

Жінка співчутливо зітхає.

— Як я вас розумію, серденько.

— Слухайте, — безтурботно продовжую я, — як вас звати?

— Черил, серденько. Мені справді шкода, що таке з вами трапилось. Ніхто не любить дзвінків із нашої компанії.

— Неправда! Я вдячний за вашу пильність, Черил! — Я вживаюсь у свою роль. — Але ми невеличкий музей, і я насправді вперше чую про «Об’єднані універсальні…»

— Любчику, ви це серйозно? Ми всього лиш найбільше й найсучасніше незалежне сховище, у якому зберігаються історичні цінності з усього регіону на захід від Міссісіпі, — тараторить вона на одному подиху. — Ми знаходимося в Неваді. Бували ­колись у Веґасі?

— Ем… ні…

— Найсухіше місце в усій Америці, серденько.

Ідеально для кам’яних скрижалей. Гаразд, годі зволікати. Користуюся моментом.

— Слухайте, Черил, чи не могли б ви мені допомогти? Наш музей нещодавно отримав чималий грант від…