BooksUkraine.com » Сучасна проза » Знак біди 📚 - Українською

Читати книгу - "Знак біди"

142
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Знак біди" автора Василь Биков. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 64 65 66 ... 85
Перейти на сторінку:
дорогу він уже боявся з’являтися, звідтіль тепер ішла до нього вся небезпека, як завжди, хотілося заховатись за ріг, уникнути чужого хижого ока. Він пішов на дривітню, глянувши із сумом на розчинені навстіж ворота хліва, розкидані по дривітні кращі його березові полінця і навіть перекинуту й відкочену з її хтознаколишнього місця колоду, на якій років тридцять рубали отут дрова. З дривітні він побачив знайому стежку через витолочений город до яру й несподівано пішов по ній — він уже знав куди. На ослаблих хитких ногах він зішкандибав через чагарник донизу, не відводячи гілля, що чіплялося за шапку та за плечі, сквапливо пішов стежкою попри струмок, минув борсукову нору, перейшов по камінню на той бік і нарешті виліз нагору, у менший ярок, зарослий непролазними хащами молодого ялиннику.

На знайомій галявині було сиро й порожньо, вологе вугілля на вчорашньому вогнищі поміж трьох закурених каменів опало маленькою купочкою. В свербиусовому кущі із засмаглими багряними ягодами він побачив свого чорного казана, трохи прикиданого зіпрілим листям, і подумав: дідько з ним! Хай іржавіє. Він більш до нього не торкнеться, на самогонці поставлено хрест. Озирнувшись, він присів біля куща і під зламаною гіллякою розгріб листя, за брудну шийку витяг ту саму заквацяну[74] чорною землею пляшку, обережно витер її волохатою полою кожушка. Вони там пили, кепкували чи веселилися, а він навіть не скуштував. Він беріг, старався, як кращої вигнати. А кому? Про кого він, йолоп, дбав? Про себе, звичайно, але чи варто зараз так клопотатись про себе? От стара макітра...

Петрик витягнув паперову пробку з пляшки і обережно ковтнув раз, вдруге. Гарна з біса горілочка, який він, однак, молодець, що не віддав перваку — нехай п’ють оту бурду, той рудий недокур. Мабуть, їм все одно. А оцією, найкращою він сам себе почастує, бо хто ж його ще почастує? І чим ще поласувати, як не куревом та цією ось, із горя вигнаною оковитою? Правда, без чарки, ніби той пияк — просто з горла. Але що ж, такий розпроклятий час, зручний для смерті і зовсім нездалий для людського життя!

Він ще трохи випив, перевів дух і подумав, що це таки свинство — пити не закушуючи, хотів жбурнути пляшку геть у яр, та швидко схаменувся: стало шкода недопитого. Думки стали вже мляво-м’якими, його горе перестало бути таким безнадійно гірким, як щойно оце здавалося, з’явилась приємна впевненість у собі і навіть прибуло сили в тілі. Воно сволота, звісно, думав Петрик про поліцаїв, — але й він не бовдур, не якийсь там турок недорікуватий, він теж трохи тямить у житті і навіть у війні, яку він бачив ще тоді, як ті ще під стіл пішки ходили. Він не дасть їм на собі їздити, як їм заманеться, він ще постоїть за себе. От хоч би й з горілкою: дідька він їм дав оцю найкращу плящину, навіть під розстрілом вистояв, смерті в очі подивився, а таки не віддав, затявсь, і поїхали, з чим і приїхали. А дулю їм!

Навіть не озирнувшись на свою галявину, він підліз під кольке ялиння і, трохи запорошивши очі, вибрався на стежину й поволі пішов притихлим яром назад. Пляшку з недопитим перваком не кидав, тримав у руці й думав, що ковтне ще трохи й тоді кине в струмок. На струмковому закруті, де водночас повертала й стежка, він зупинився, трохи здивований, мало не зіткнувшись із-Рудьком, собака, либонь, так само здивувався з цієї несподіваної зустрічі, але одразу ж зрадів, закрутив хвостом.

— Ну що, що, Рудьку? — заговорив до нього Петрик. Тепер, мабуть, вельми доречно було поговорити з кимсь, але з ким же тут поговориш, окрім хіба випадкового собаки. Рудько, намагаючись щось зрозуміти, вдивлявся в його обличчя своїм страдницьки нетямливим поглядом і скиглив потиху, ніби чогось просячи.

— Голодний? Звичайно, голодний. Ну, ходім. Тепер, бач, нічого нема, ані крихти. Ось бачиш? — спробував вивернути порожню кишеню Петрик. — Нема. А в хаті щось буде. Ходімо, я тебе вдома нагодую.

Він пішов стежкою далі, думаючи, що цього разу конче треба щось дати Рудькові, який чи не від учора чекає його тут, у яру. Але ж учора не дали ті звірюки — ще гаразд, що не пристрелили на подвір’ї. Та й його самого також хотіли застрелити, чого він зазнав — страшно й згадувати.

— От, братику, життя пішло! — поскарживсь Петрик і озирнувся на Рудька, який, біжачи позаду, знову уважно подивився йому в обличчя й болісно наморщив маленькі брівки. — Житуха! Собак убивають, як людей, і людей стріляють, мов собак. Зрівняли рід людський! Припасували, бра’, під скотину якусь, еге!

«Їм то що, — думав Петрик, — їм аби свою жорстокість справляти, силою тішитись, кров людську пити. Без крові їм пельки пересохли б. І горілкою не розмочиш. Ні, не розмочиш. Їм після крові горілки подавай, а після горілки знову на кров тягне. От і гасають по тому колу. Ох, звірюки, звірюки!»

Він уже впевнено йшов стежкою, твердо намірившись на хуторі чимось погодувати Рудька, бо геть осиротів собачка, мабуть, побоюється людей і крутиться на одному місці в яру, де тієї страшної ночі втратив свого Янку. Але Янка вже все, Янка тепер далеко, його Душа тепер, мабуть, на небі, безгрішна хлоп’яча душа, вона, звісно, потрапить до раю. А от куди потраплять наші грішні душі?

Первак Петрик не допив, тверезо подумав, що йому, відай, досить, треба полікувати Степаниду. Після всього пережитого жінці саме в час буде ковтнути якусь чарочку житнівки — певно, ж прибуде сил та й бадьорості. Маленька чарочка — це як ліки, і до того ж непогані ліки, самі лікарі не відмовляться. А лікарі знають, як треба пить. Лікарі все знають: і що пити, й чим закушувати. Йому б теж не завадило закусити чимсь, дуже хотілося їсти, особливо зараз, після випивки. Бо ж цілими днями голодний, як той Рудько.

— Нічого, вдома поїмо, — оглянувшись, запевнив Петрик собачку, що, не відстаючи ні на крок, біг слідом. — Авжеж поїмо...

З надсадою, аж спина впріла, він видерся по крутій стежині з яру. Песик, зрозумівши нарешті, куди взяв курс Петрик, трохи обминув і побіг попереду, дуже не відриваючись, однак, від людини. Петрик думав, що треба насамперед насмажити картоплі з салом, коли воно ще є у боденьці. Прийде, начистить картоплі і насмажить, дасть їсти Степаниді і знайде що кинути

1 ... 64 65 66 ... 85
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Знак біди», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Знак біди"