Читати книгу - "Подаруй мені себе, Ксенія Демиденко"

Руслан Абрамович Кац – розумна людина, але жадібна. Я його  знаю вже… та дохрена довго я його вже знаю, тому  спілкуватися без потреби ніколи не ліз. Але тут така ситуація – треба! Та  й наші інтереси збігалися…

—    Шо не так, Рома? – і мружиться, як кріт, що на світ Божий виліз   із свого  землесховища. Тільки придуряється, що нічорта не бачить – імідж такий, на всяк випадок.

—    Просто треба було винайняти когось третього, а не самому. Щоб я не впізнав. Але ж платити, залежати…. Краще мене самого ніхто нічого не зробить, ага? – пішов шляхом натяків, дивись, сам зрозуміє, пояснювати не треба буде. Ні, ідіотом вирішив прикинутися, думає, я не розрізняю удава від городнього шлангу:

—    Ти про шо, Рома?

—    На дачі три машини й один гараж. А в кооперативі  давно пустує шкарабанка. Я б зробив точно так же. Кінчай видєлуваться, а то здам ментам для статистики! Відмажешся, переконаний на двісті відсотків, але ж подоять пристойно, ти ж знаєш, – дивлюсь, очі роззяпились, до мозку інформація дійшла, а якщо ще економічного характеру – точно діло буде.

—    Не здаси. Якби хотів, то здав би. Фірму на кого лишиш? Сергія не підставиш! – от жук, усе прорахував.

—    Та невелика премудрість, сам зможу приглянути за фірмою. Я он  двадцятьма бабами у себе  керую, що ж мужиками не зможу? Ти ж знаєш, що зможу.

—    А чого ж тоді Серьога мене попросив пригледіти? Видно, не дуже то й довіряє…  - от може Кац ущипнути, угризнути й нарватися на гарячий комплімент. Вивести вирішив? Так я ж можу психологічно прибити – не встане:

—    Тому що мені випало приглядати за більш дорогим – донькою і мамою. Второпав? Чо тачку Нінину спи***?

—    Серьога попросив! За доньку переживає, - все, зайвого не говорить, лише по суті, зрозумів своє місце.

—    Ти вже розповів Сергію, що гараж пустий?

—    Ні. я шо, йолоп? Нехай людина спокійно відпочиває.

—    Прекрасно. Скажеш, що погано заховав і менти знайшли. Ага?  Коли повернеться.

—    То воно так і було. Все, як ти сказав. Чого тобі треба від мене? Думаю, це будуть навіть не гроші.

—    Правильно мислиш, Руслан Абрамович. У тебе є дещо цінніше. Гроші я й сам умію заробляти.

—    У мене є право відмовитися від авантюри, яку ти завернути хочеш?- чомусь думає не в тому  напрямку. Невже я схожий на авантюриста? Може, й так. Після всього, що сталося… Сам себе не взнаю, але перебуваю у доволі кайфовому стані...

А що сталося? Та  щось тріснуло всередині, немов велика мильна бульбашка, яка поступово росла й заповнювала мене. Вперше в житті послав розум  на три відомі букви й прислухався до серця. А воно давно вже заповнене Ніною. По вінця…. Українська ж душа як? Терпить, терпить, а далі терпець як уривається, і починає  людина чудить.

Я ж обіцяв Серьозі  в аеропорту, що придивлюсь за  дівчатами. Придивився, блін. Пусти козла у город. Якраз із городу все й почалося. Святе місце – город)))  Сакральне, я б сказав. До цього моменту я тримався… на відстані. Тренував силу волі. Ніхрена не вийшло.  Спочатку планував взагалі завезти весь цей бабський арсенал на плантацію до Анни Афанасіївни й  під приводом «на роботу»(шикарна відмазка на всі часи)  утекти, куди очі дивляться.

—    Мам, я вас закидую на дачку і адьєс,  ага? Роботи по саму зав’язку,  – навіщо питав, усі грандіозні справи робляться нахрапом і виключно за особистою нахабною ініціативою. З мамою такий номер не катить. Мама – це та людина, яка будь-який нахрап прораховує ще у його зародковому стані, заздалегідь готує контрудар, найчастіше дієвий, бо вона ж – МАМА!

—    Який адьєс?  Зараз як трісну чимось важким! Я тебе весь тиждень не бачила. Для роботи були робочі дні. Ми самі там не впораємося, ти  Афанасіївну знаєш, попелюшка ще та, на два дні напланувала тижневий об’єм роботи.  

—    Я можу усіх завезти, -  викликалась Ніна. –Дорогу знаю.

—    Ні, не можеш. У тебе машину вкрали, - нагадую й підморгую.

—    Так ти знайшов, - натяк не зрозуміла. Довелося  відвести подалі від маминих  вух і пояснити:

—    Легенда – вкрали.  Я - не знаходив, менти знайдуть, потім. Батя дзвонить – вкрали. Плачеш і жалієшся. Переконливо ниєш, чула?

—    Будемо знову брехати? – як у давні часи, коли вона – противний підліток, а я – співучасник цього підлітка. У неї двійка й в школу викликають, бо відмутузила  якогось Сашку. А чо, мутузила, як я вчив, з експресією. А нічого до дівчинки чіплятися! Отримав по заслузі, але ж підле пацаня, наябедничало. Керівничка нова, Серьогу в очі не бачила поки що, тому, коли прийшов я, говорила, як з батьком. Розбиралися й з керівничкою, і з Сашком, і з його батьками.

Я думав, Серьога взнає про цю витівку – образиться.

—    Ти чого туди поперся? Захотілося приміряти роль татуся?  Приміряв? Порішав питання? Засвітився? От тепер весь час на батьківські збори й ходитимеш!

Ініціатива завжди каралася. А мені тільки в радість. І ходив. Але з того часу масштабних побрехеньок на адресу Серьоги не вигадували ми з Ніною. Боялися, що наша ініціатива боком вилізе. Тепер взялися за старе.

—    Ага! Брехати! Нахабно. Театрально. Нехай спокійно відпочиває й буде впевнений, що ти у  безпеці. У нього на фоні твоєї тачки фобія визріла. Для чоловіка його віку – це швидкий інсульт або  передінфарктний стан. А він тільки життя налагодив, одружився. Пожалій батю. І мене. Забудь на деякий час про машину. Куди треба, довезу. Як не я, то Вадик, - і кого я намагався обдурити? Просто черговий раз хотів бути потрібним їй, необхідним, поруч. Якби можна було так, як раніше, щоб ніхто  не міг словом кривим зачепити. Коли ми  їхали з Ніною на вихідний  у зоопарк  ( шикарний щорічний червневий ритуал), бо у Серьоги часу традиційно не було, на фірмі завал, щось недобудували, десь не приймають, з кимось треба говорити, когось обматюкати й вигнати під три чорти, нас сприймали,  як тата і доньку. І Ніна не  проти була, коли  хтось говорив: