Читати книгу - "Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде, Вікторія Ковзун"

– Наскільки я зрозуміла, то проблема в тому, що я народилась і вижила.

– О, – з розумінням протягнув він. – Жахливий проступок! І як Ви тільки наважились?..

– А Ви як наважились виступити проти неї, ставши партизаном?

– О… бачить Альтарр, я таких розваг зовсім не планував… Та що вже поробиш, як Еглірра так розсудила! Я взагалі нетутешній, як на те пішло, і в Селестії тільки проїздом був…

– Проїздом в королівстві, де двадцять років війна не закінчується? – максимально стримано поцікавилась я.

– Ну, коли я був проїздом, то все ще не так запущено було… Та й я тоді на заробітки їхав, а до Селестії тільки мигцем планував, пакунок передати… От тільки Еглірра розсудила інакше!

– Побачили прекрасну діву і закохались? – підколола я.

– Діву – так, а закохатись – ні. Меріен її звати і до неї тоді два клятих кормунгундця приставали, – хлопець презирливо сплюнув. – Що б з нею було, якби я не нагодився – уявити страшно! А як побачив – гнів закипів, всередині щось розбурхалось – та й не стримався, щоб не розкидати покидьків! А потім їх цілий загін налетів, руки скрутили-зав’язали й повели на вирок. Вирок, головне, прямо на місці ухвалили, шибениця на такі випадки завжди готова. Зашморг на шию накинули, опору з-під ніг вибили – та й вишу, задихаюсь. Вже останнє повітря з легень виходило, як мотузку обітнула чиясь стріла. А це партизани наскочили, бо Меріен виявилась коханою нашого теперішнього ватажка.

– Ого, – видавила ошелешено.

– Ага, то ми тепер з Клином – друзі навіки, – Гільберт раптово спинився. – Між іншим, от ми й прийшли.

Разом з ним я випірнула із вузького проходу, і очам відкрилось невеличке поселення чи, скоріше, навіть табір. То тут, то там стояли шатра й курені, траплялись незграбно збудовані дерев’яні хатки. У поселенні стояв тихий гул, туди-сюди снували люди: були серед них і молоді, й немічні, і навіть діти.

– Гарно в нас? – спитався Вишка жартівливо.

– Мило, – в’яло усміхнулась я. Не бачу королівських абонементів для «бовдурів з бунтами».

За наступним оглядом впали в очі погрозливі засіки по периметру та численні варіації укріплень. Але так само привернула увагу приголомшлива кількість клумб по всьому селищу – кожна була засаджена однаковими пурпуровими квіточками.

– Так, затримуватись не будемо. Одразу по справі, – сказав Гільберт і повів мене до однієї з хатинок.

– «По справі»? – насторожено повторила я.

– Ну, гостей представити, ситуацію залагодити… А к-коня, як Ваша ласка, залишимо тут, – натягнуто посміхнувся і вказав місце.

Місце Опалу не сподобалось, та я в цей час була зайнята іншим. Крізь відчинені вікна хатини долинали уривки розмови, і я визнала за обов’язок розвідати обстановку раніше, ніж туди увійду.

– … оце-то й дивує! – твердив чийсь хрипкий голос. – При всій її показовій зневазі до наших традицій, вона цілими днями просиджує біля печер Теннеріса!

– Може, насолоджується мученицькими криками? – іронічний жіночий голос.

– Якби ж то! Ми раніше не звертали уваги, а вона там навіть сторожовий пост поставила! І днями, й ночами там постійно її охорона!

– Це насторожує… – інший чоловічий голос. – Може, щось знайшла?

– Панно, невже Ви підслуховуєте? – увірвався до свідомості глузливий голос. Гільберт весело дивився на мене та очікував відповіді.

– А ти думаєш, що я просто увійду до невідомого приміщення, де цілком може обідати якийсь вогнедишний дракон??? – не розгубилась я. – Ну, ні! А так, то, може, хоч хрускіт почую…

– Тобто, коня ти також припинати не будеш, щоб при «вильоті з невідомого приміщення» можна було одразу продовжити «виліт з невідомого поселення»?

«Ай! – захотілось дати собі ляпас. – Здається, я випадково перейшла на "ти", і він також перейшов на ближчий рівень! Це все. Панівні позиції утрачено. Обережніше ж треба!»

– Та й нащо? – награно здивувалась я. – Сам постоїть, правда?

Опал тільки багатообіцяльно вишкірився: «Лиш обернись до мене спиною, смертний…»

– Ну, добре, – Вишка подивився напружено. – Тоді прошу, – відчинив мені двері.

Я увійшла. Слідом за мною не забарився й він.

– Здоровенькі були! – привітався Гільберт Вишка.

Приміщення було світлим, у ньому виділялися три постаті: два дужих чоловіки та жінка у кухонному фартусі.

– Помилуй Тіккас! – сторопів один. – Вишка, ти чого тут?

– Та тут такі справи… – почав було хлопець.

– А це хто з тобою?

– Знайомтесь: Ізабель. Кляті кормунгундці гналися по п’ятах і дійшли до ущелини, – одразу заторохкотів Гільберт, щоб його не встигли перебити. – Ще б трохи – і до нас догнались, то мусив камінчиками пригостити. Коня поранили, нетутешня – думаю, з Кеталю – не міг же я її напризволяще лишити?

Чоловіки нахмурились.

– Погано, – сказав один. – Через тебе нас засікли, і тепер тут небезпечно.