Читати книгу - "Пливе човен - води повен, Олег Говда"

Чудовий Дніпро ...

Заяложена, зачовгана до дірок крилата фраза. А що поробиш, якщо він справді величавий і гарний? Тим паче, що до народження автора цих рядків ще о-го-го скільки. Майже двісті років. Спокійно можу привласнити. Микола Васильович навіть не дізнається і не звинуватить у плагіаті...

Сонце сяє і вже не пече, а тільки гріє, повітря — дивовижно чисте. Легкий вітерець відніс всю мошкару, якщо якась і спромоглася долетіти до середини. Поруч друзі і... навіть не знаю як точніше висловитися... Скажімо так: майже кохана дівчина. В кожному разі, наші відносини впевнено розвиваються у цьому напрямку. І нехай попереду не розважальна прогулянка з шашликами на природі, а дуже небезпечне завдання... секретна операція  в тилу ворога... ніщо не може зараз зіпсувати мені настрій. Тому що я молодий, здоровий, сильний, а головне — вільний.

Начебто, нічого навколо не змінилося — та ж річка, ті ж пейзажі вздовж берегів, але відчуття зовсім інше. Це вам не на розбійницькому судні, зв'язаним по руках і ногах, як агнець на заклання, подорожувати. Як товар для невільницького ринку...

Угу, можна подумати, хтось сперечається.

Василь довіривши мені рульове весло, спить без задніх ніг. Тіпун сам на кормі рулить. Їх човен тримається попереду нашого і трохи лівіше метрах в десяти. Так що я можу бачити, як ворушаться губи Олесі, але розмови не чую. Тільки по міміці і тому, як дівчина іноді червоніє, здогадуюся, що розмова точиться навколо чогось дуже особистого і сокровенного. Навіть завидки беруть. А, з іншого боку, Тіпун якраз підходяща кандидатура, щоб Олеся змогла виговоритися і зняти з душі тягар.

Мене вона все ще соромиться. А Полупуд добрий тільки в тому випадку, якщо байдуже з ким розмовляти. Хоч зі стінкою чи деревом... Результат — майже ідентичний. Співчуття від нього не дочекаєшся. Козак свято переконаний, що завжди і всюди ділом треба займатися, а не ляси точити. Або спати, як зараз, коли немає до чого руки прикласти.

Легкі човни швидко ковзають, підхоплені сильною течією. Брехати не буду, але думаю кілометрів тридцять на годину ми робимо. А то і більше. Якщо вибрати на березі орієнтир і не спускати з нього очей, то голова повертається на дев'яносто градусів за якихось півтори-дві хвилини. Точніше без годинника не визначити. Але «У біди очі зелені» від початку до кінця я встиг промугикати тільки один раз.

Тіпун сказав, що якщо нічого не трапиться, на траверз Кизи-Кермена прибудемо ближче до півночі. Що нам тільки на руку. Зможемо непомітно причалити в одній таємничій бухточці, відомій лише контрабандистам і піратам. Взагалі-то, козакам теж... Але, комендант фортеці отримує від ватаг, які промишляють на річці достатньо, щоб не турбувати лихих людей зайвий раз. Тож пізній появі незнайомців там ніхто не здивується, зайвих питань не задаватиме і не стурбується, якщо господарі човнів ніколи більше за ними не повернуться. Що теж важливо. Бо, як пояснив Тіпун, покинуті напризволяще човни викликають у берегової варти не менше занепокоєння, ніж у дозорних — загін вершників на горизонті.

Також там можна буде прикупити пару тюків якогось не надто дорогого і важкого товару. Щоб зійти за торговців чи рознощиків. Від бухти до міста заледве кілька годин пішого ходу. Так що, нікуди не поспішаючи, вдасться підійти якраз до відкриття воріт. І потрапити всередину не привертаючи зайвої уваги.

Моя ідея прихопити зі схованки, щоб не тратитися на товар, з десяток свинцевих штаб, була відкинута. І хоч як я наполягав, мотивуючи тим, що гроші знадобляться для викупу сестер Олесі, Полупуд тільки хмикнув. І швидше за все, на цьому розмова і закінчилася б. Але для дівчини Тіпун пояснив… Якщо він єдиний з команди Ворона, хто вцілів — то одночасна поява на ринку Кизи-Кермена свинцю, і його прибуття до міста, викличе сумнів у правдивості всієї історії. А це, в свою чергу, може насторожити «кожум’яку» і — або просто зіпсує затію козакам, або закінчиться ще сумніше. Як саме — Семен уточнювати не став, обмежився улюбленою приказкою.

І тільки після цього Полупуд підморгнув мені непомітно для інших і, погладжуючи себе по животі, промовив загадково:

— Не печалься, Петре... Перемелеться, борошно буде. Повір мені. Головне, щоб доля дозволила нам дівчат живими знайти. А все інше ми, якось владнаємо... — і знову погладив себе по череву.

Дивний жест. Якщо не сказати більше. Де невільниці, а де козацьке пузо. Якщо тільки…

«От, дурень!», — вилаяв я себе подумки, коли зрозумів, що гладив запорожець не живіт, а широкий шкіряний пояс, якого у нього раніше не було. І якщо я щось розумію, з урахуванням загадкового підморгування, то пояс цей Василь отримав від кошового і навряд чи порожнім.

Але, навіть не ця здогадка втішила мене по-справжньому, а слова Полупуда. Коли він заговорив про сестер Олесі. «Нам» знайти, і «ми» владнаємо! Тому що з цього моменту, шанси виручити дівчат стрімко злетіли... Коли Полупуд береться за справу, то це майже гарантія успіху.

Щось темне пропливло поруч, і човен різко хитнувся. Так, що навіть Полупуд пробурчав крізь сон, щось про керманичів з руками, котрі ростуть з дупи. І які треба повисмикувати та вставити в правильне місце.

Я спершу подумав, що це топляк* (*стовбур дерева, з коренем вирваний повінню). Як той, що за версією Тіпуна, потопив байдак Ворона. Але, придивившись уважніше, зрозумів, що то величезна рибина. Як акула з фільмів про щелепи. Нічого собі! Дніпро — річка, а не море. Звідки тут такі монстри. А судячи з розміру тіні, в рибині метрів п'ять не менше.