Читати книгу - "Дім для Пенсі, Анна Лерой"

У думках проноситься натяк на паніку, дихання перехоплює, а на очі одразу ж накочуються непрохані сльози. Вона витрачає майже чверть хвилини, щоб упоратися зі спазмом. Дуже страшно бовтатися без можливості вибратися самостійно, але зараз головне — протриматися і спробувати покликати на допомогу, сподіваючись, що вона не відійшла настільки далеко, що Чорний ліс заглушить усі звуки. Пенсі робить кілька коротких видихів і набирає в легені побільше повітря.

— До-по-мо-жіть! — вона кричить, але на її жах звук якось дивно розходиться: відлуння розносить його внизу.

Вона збирається з силами і набирає повітря вдруге, як десь угорі з'являється чиясь рука.

— Я тут! Сюди! — направляє вона невідомого.

— О, знайшов, протримайся ще трохи, — чужі пальці впиваються в зап'ястя. Пенсі кривиться від болю, але терпить: їй допомагають. За кілька секунд з'являється можливість зачепитися ногами, увігнавши шипи на чоботях у переплетення коріння і гілок. І ось — вона вже сама хапається за передпліччя рятівника. Звісно, під її долонями тільки кістки та жорсткі м'язи. Час висушив Лоухі Каравера сильніше, ніж здається. Куртка, товсті штани, величезна шапка маскують виснаженість і крихкість його тіла.

— Ось так. Тепер трохи лівіше, там став ногу, — контролює її рухи Каравер так, щоб вона — молода і здорова жінка — не потягнула його за собою, в цей глибокий яр. Шляхом обережних рухів їм вдається вибратися на тверду землю.

— А я все думав, хто перший помітить ці ліхтарики: ти чи Рональда, — усміхається Щасливець і допомагає Пенсі обтруситися від снігу та землі.

— Дякую, — тихо вимовляє Пенсі. — Я... я відплачу.

— Так ти вже відплатила, — заспокоює її Каравер і поплескує по плечах. — Місто знайшла! Щасливців якраз для цього й беруть у загін — щоб відкривати таємниці. А те, що на шляху до знахідки ми не дивимося, куди ноги ставимо, то для цього інші є — ті, хто наглядають, позаду йдуть. За мною завжди натовп ходив: моя дружина, друг і син, мої товариші по команді.

— А вони?.. — Пенсі не впевнена, що саме хоче запитати. Але якщо хтось із команди Каравера йде з експедицією, поруч із ними, то їй дуже хотілося б познайомитися з цими мисливцями. Але Лоухі відвертається і, майже йдучи, вимовляє:

— Нікого не залишилося. Супроводжувати Щасливця — це великий ризик: набагато більший для звичайного мисливця, ніж для мене чи тебе. Ходімо, потрібно принести радісну звістку іншим.

— Так, дійсно, — видихає Пенсі і кляне себе за поставлене запитання. У її голові миготить жахлива думка: а може, Тоннор був не такий вже й неправий, коли натякав на останнє полювання Лоухі. Струснувши головою, вона намагається позбутися цієї думки. Схоже, їй це навіть вдається.