Читати книгу - "Таємничий острів"

— Ох, містере Спілет! Який я захоплений вами, як я вам заздрю! — вигукнув Герберт у пориві цілком зрозумілого захвату.

— Та ти, друже, вистрілив би не гірше.

— Я, з такою холоднокровністю?..

— Треба тільки уявити собі, Герберте, що замість тигра перед тобою заєць, і ти преспокійно вистрілиш.

— Тільки й всього, Герберте, — підхопив Пенкроф, — штука не хитра.

— Ось що, — сказав Гедеон Спілет, — якщо ягуар залишив своє лігвище, чому б нам і не переночувати в ньому?

. — А раптом повернуться інші? — занепокоєно допитувався Пенкроф.

— А ми розведемо багаття біля входу до печери, — підказав вихід журналіст, — і вони не наважаться увійти.

— Отже, вперед, у гості до ягуара! — вигукнув моряк, потягши за собою вбитого звіра.

Колоністи вирушили до покинутого лігвища, а поки Наб здирав з ягуара шкіру, його товариші зібрали біля входу величезну купу хмизу, якого в лісі було скільки завгодно.

Сайрес Сміт, побачивши бамбуковий гай, зрізав кілька бамбуків і підмішав їх до хмизу.

Покінчивши зі справами, усі розташувалися в печері на піску, покритому обгризеними кістками; рушниці зарядили на випадок раптового нападу; мандрівники повечеряли і, перш ніж лягти спати, запалили багаття, розкладене біля входу.

І зараз же, немов за командою, пролунав тріск рушничних залпів — це загорівся бамбук, він спалахнув, як справжній феєрверк! Одного гуркоту було задосить, щоб налякати найбезстрашніших хижаків.

Цей спосіб винайшов не інженер, тому що, за свідченням Марко Поло, його здавна застосовували монголи, щоб віднадити від своїх похідних таборів страшних хижаків Середньої Азії.

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

Вирішено повернутися назад південним узбережжям. — Обрис берега. — Пошуки слідів аварії корабля. — Те, що залишилося від повітряної кулі. — Відкриття природної гавані. — Опівночі на березі ріки Віддяки. — Човен сплив

Сайрес Сміт і його супутники чудово виспались в печері, люб’язно наданій ягуаром.

Зі сходом сонця всі вже стояли на березі, на самісінькому кіпці мису, і знову оглядали обрій, що широко відкривався в цьому місці. Інженер ще раз переконався, що на морі не видно ні вітрила, ні кістяка розбитого судна, — він нічого не знайшов, навіть дивлячись у підзорну трубу.

Нічого не виднілося і на березі моря, принаймні на південному боці мису —, майже прямій смузі завдовжки три милі, тому що далі вигин невеликої затоки ховав від погляду іншу частину узбережжя; і, навіть стоячи на крайньому виступі півострова Звивистого, не можна було роздивитися мис Пазур, закритий високими береговими скелями.

Отже, залишалося одне — досліджувати південну частину острова. Але чи варто вирушати негайно в цю експедицію і присвячувати їй весь день 2 листопада?

Це не входило до початкового плану колоністів. Дійсно, залишивши пірогу біля витоків ріки Віддяки, вони вирішили після огляду західного берега повернутися по неї і плисти вниз за течією ріки до Гранітного палацу. Тоді Сайрес Сміт розраховував знайти на західному березі судно, що гине, або корабель, який кинув там якір, але тепер доводилося шукати в південній частині острова не знайдене ними в західній.

Гедеон Спілет запропонував обстежити острів, щоб остаточно розв’язати питання, чи не відбулася тут аварія корабля, і запитав, скільки приблизно миль відокремлює мис Пазур від крайньої точки півострова.

— Та близько тридцяти, якщо йти берегом, — відповів інженер.

— Тридцять миль! — повторив Гедеон Спілет. — Це ж цілий день походу. І все-таки, на мою думку, ми повинні повернутися до Гранітного палацу південним берегом.

— Але від мису Пазура до Гранітного палацу ще щонайменше десять миль, — зауважив Герберт.

— Що ж, сорок так сорок! — погодився журналіст. — Ходімо, не втрачаючи часу. Адже ми довідаємося про невідому частину узбережжя, і нам більше не доведеться її досліджувати.

— Усе це слушно, — сказав Пенкроф, — ну, а як бути з пірогою?

— Залишмо пірогу біля витоків, — відповів Гедеон Спілет, — нічого з нею не станеться за два дні! Не можна нарікати, що на острові засилля грабіжників!

— Одначе варто мені згадати про черепаху, як починаю в усьому сумніватися.

— Черепаха, черепаха! — обурився журналіст. — Хіба вам не відомо, що її перевернуло хвилею.

— Хтозна?.. — пробурмотів інженер.

— так, але… — озвався Наб.

Очевидно, йому хотілося щось додати, тому що він відкрив рота, немов збираючись говорити, але так і не сказав ні слова.

— Що ти хочеш, Набе? — запитав інженер.

— Якщо ми повернемося берегом, обігнувши мис Пазур, то будемо відрізані від будинку, — відповів Наб.

— Рікою Віддяки! Це точно, — сказав Герберт, — ні човна, ні моста не матимемо, і нам не переправитися на інший берег.

— Дрібниці, містере Сайрес, — запевнив Пенкроф, — спорудимо пліт і без зусиль перепливемо ріку.

— А все-таки, — розмірковував Гедеон Спілет, — нам доведеться перекинути міст через ріку, щоб налагодити сполучення з лісами Далекого Заходу.

— Подумаєш, міст! — вигукнув Пенкроф. — Та ж містер Сміт у нас інженер! Знадобиться нам міст, він і побудує міст; ну, а сьогодні ввечері я беруся переправити усіх вас на інший берег, та так, що ви навіть ніг не намочите. Припасів їжі у нас вистачить ще на день — це все, що нам потрібно, та й дичини, думаю, трапиться не менше, ніж учора. Ходімо!

Усі палко схвалили пропозицію журналіста, підтриману Пенкрофом, тому що кожному теж хотілося покінчити зі своїми сумнівами і, обігнувши мис Пазур, завершити обстеження острова. Але не можна було втрачати ні хвилини — адже випадало подолати сорок миль, і мандрівники не сподівалися, що дійдуть засвітла до Гранітного палацу.

О шостій годині ранку маленький загін вирушив у дорогу. Друзі були напоготові і, розраховуючи на зустрічі з двоногими або чотириногими істотами, зарядили рушниці кулями, а Топ, який біг попереду, одержав наказ обстежити лісову галявину.

Від мису, схожого на хвіст гігантського плазуна, там, де закінчувався півострів, берег злегка вигинався впродовж п’яти миль; мандрівники швидко пройшли їх, але, незважаючи на найретельніші дослідження, нічого не знайшли — ні слідів давньої або недавньої аварії корабля, ні слідів привалу, ні попелу згаслого багаття, ні відбитка людської ноги.

Нарешті, вони дісталися до місця, де берег повертав на північний схід, утворюючи бухту Вашингтона, і поглядам їхнім, відкрилося все південне узбережжя острова. За двадцять п’ять миль ледве виднівся в ранковому тумані мис Пазур, і здавалося, — у мандрівників з’явилися зорові галюцинації, — начебто він піднятий і висить між небом і водою. Від цієї точки і до кінця великої бухти тягся рівний, плоский піщаний берег, облямований темною смугою лісу. Далі берег був сильно порізаний, гострі коси ішли