Читати книгу - "Таємничий острів"

Ось які обриси мала ця частина острова, побачена дослідниками вперше; вони зупинилися, щоб оглянути все узбережжя.

— Судно, яке потрапило сюди, напевно загинуло, — сказав Пенкроф. — Піщані мілини ідуть у відкрите море, а за ними — підводні рифи! Небезпечні місця!

— Але ж що-небудь та й залишилося б! — зауважив журналіст.

— На рифах затрималися б уламки судна, а ось на піску нічого б і не зосталося, — відповів моряк.

— Чому ж?

— Тому що піски небезпечніші всіляких скель, вони все засмоктують. За кілька днів міг зникнути безвісти корпус корабля, навіть кількасоттонний.

— Виходить, Пенкрофе, — промовив інженер, — немає нічого дивного, що від корабля і сліду не знаходимо, якщо він загинув тут на обмілинах?

— так, містере Сайрес, час або буря, мабуть, замели всі сліди. І все-таки дивно, що на березі, подалі від моря, не видно ні уламків щогл, ні дощок.

— Будемо ж продовжувати пошуки! — сказав інженер.

О першій годині пополудні поселенці дійшли до середини бухти Вашингтона — вже подолали двадцять миль.

Зробили привал, щоб поснідати.

Берег змінився: він був скелястий, вигадливо порізаний, довгою Грядою вишикувалися підводні камені, що змінили обмілини; море, зараз спокійне, мало їх оголити під час відливу. Хвилі, облямовані пінистою бахромою, м'яко розбивалися об верхівки підводних стрімчаків. Звідси до мису Пазура берег тягся вузькою смугою, стиснутою між грядою рифів і лісом.

Йти ставало все важче: уламки скель перепиняли шлях уздовж моря. Вищав гранітний кряж, дерева, які ростуть на ньому, здавалося, відступали назад — виднілися тільки зелені верхівки, — вони немов застигли в нерухомому повітрі.

Перепочивши півгодини, мандрівники рушили далі й оглянули кожний куточок у прибережних скелях і на березі. Пенкроф і Наб відважно діставалися до найвіддаленіших рифів, коли що-небудь привертало їхню увагу. І щоразу помилялися, вважаючи уламком корабля який-небудь химерний виступ скелі. Лише одне вони відкрили, що берег всипаний їстівними черепашками, але годі й думати про їхнє збирання, доки через ріку Віддяки не з’явиться переправа і колоністи не розживуться досконалішими перевізними засобами.

Отже, тут теж не вдалося знайти слідів очевидної аварії корабля, але ж мандрівники неодмінно помітили б, скажімо, кістяк судна або його уламки, якби море викинуло все це на берег, як викинуло воно ящик, знайдений принаймні за двадцять миль звідси. Ні, абсолютно нічого не траплялося.

До третьої години Сайрес Сміт і його друзі дійшли до тісної, закритої бухти — туди не впадала жодна річечка. То була природна гавань, не помітна з моря; вузький прохід зміївся між підводними скелями.

Очевидно, сильний підземний поштовх розколов гряду стрімчаків у глибині бухти, — утворився пологий схил, по якому легко було піднятися на майданчик, розташований менше ніж за десять миль від мису Пазура і, отже, за чотири милі навпростець від плато Круговиду.

Гедеон Спілет запропонував супутникам зробити привал; вони погодилися, в усіх розгулявся апетит, і, хоча пора обіду ще не настала, ніхто не відмовився підкріпитися шматочком дичини. Якщо зараз перекусити, можна потерпіти до вечері в Гранітному палаці.

Кілька хвилин потому колоністи сіли під чудесними морськими соснами, Наб витяг з похідної сумки їстівні припаси, і усі взялися за їжу.

Майданчик розкинувся на висоті п’ятдесят — шістдесят футів над рівнем моря… Перед очима мандрівників розстелявся досить великий простір до бухти З’єднання, що синіла за скелястим мисом. Але не виднілися ні острівець, ні плато Круговиду, їх не можна було роздивитися, тому що рельєф ґрунту і стіна високих дерев ховали північну частину обрію.

Перед очима супутників відкрилася безмежна широчінь океану, але ніхто з них не помітив корабля; марно інженер наводив на обрій підзорну трубу — вітрила ніде не біліли.

Друзі так само уважно оглянули в підзорну трубу і ту частину узбережжя, яку ще не дослідили, починаючи від піщаного берега до рифів, але не знайшли ніяких слідів аварії корабля.

— так, — сказав Гедеон Спілет, — доведеться нам, мабуть, змиритися з дійсністю. Втішаймося, що ніхто не заперечує наших прав на острів Лінкольна.

— Ну, а як же дробинка? — запитав Герберт. — Адже вона ж нам не примарилася!

— Чорт забирай, звичайно, ні! — вигукнув Пенкроф, згадавши про зламаний зуб.

— Який же висновок? — запитав журналіст.

— А ось який, — відповів інженер, — близько трьох місяців тому невідомий корабель, з доброї волі або вимушено, пристав…

— Виходить, ви припускаєте, Сайресе, що корабель безвісти зник? — запитав журналіст;

— Ні, дорогий Спілете; але погодьтеся, що тепер його тут немає.

— Отже, якщо я вас правильно зрозумів, містере Сайрес, — сказав Герберт, — корабель відплив?

— Очевидно!

— І ми навіки пропустили нагоду повернутися на батьківщину? — вигукнув Наб.

— Боюся, що так.

— Що ж, раз цей шанс втрачено, ходімо, — сказав Пенкроф, який уже скучив за Гранітним палацом.

Але ледь він підвівся, як пролунав голосний гавкіт Топа, і собака вискочив з лісу, тримаючи в зубах брудний шматок тканини.

Наб вихопив річ з пащі собаки. Це був шматок товстої полотнини.

Топ збуджено гавкав, бігав і стрибав, начебто запрошуючи хазяїна піти слідом за ним до лісу.

— Але ж там, можливо, і є розгадка дробинки! — вигукнув Пенкроф.

— Людина, яка пережила аварію корабля! — крикнув Герберт.

— Можливо, поранена, — сказав Наб.

— Або мертва! — додав журналіст.

І всі пішли за собакою, пробираючись між високими соснами, які стіною стояли на галявині. Про всяк випадок Сайрес Сміт і його супутники звели курки.

Поселенці заглибилися в ліс, але, на превелике своє розчарування, не знайшли відбитків людських ніг. Чагарнику і ліан ніхто не торкався, доводилося розрубувати їх сокирою, як у непролазних хащах Далекого Заходу. Важко було припустити, що тут побувала людина, а тим часом Топ бігав туди-сюди, начебто наполегливо обнюхуючи випадкові сліди, домагаючись якоїсь мети.

Мандрівники йшли сім-вісім хвилин, поки Топ не завмер. Вони опинилися на прогалині, оточеній високими деревами, озирнулися і нічого не побачили ні під кущами, ні між стовбурами.

— Та що з тобою, Топе? — запитав Сайрес Сміт. Топ гавкав ще голосніше, стрибаючи біля велетенської сосни.

Раптом Пенкроф вигукнув:

— От здорово! Ось так штука!

— Що таке? — запитав Гедеон Спілет.

— А ми шукаємо уламки корабля на морі і на суші!

— Ну так що ж?

— А те, що вони — у повітрі.

І моряк показав на якесь величезне полотнище, що біліло на верхівці сосни: Топ, мабуть, приніс шматок, який валявся на землі.

— Та це не уламок загиблого корабля, — зауважив Гедеон Спілет.

— Стривайте-но… — вимовив Пенкроф. — Невже це…

— так, все, що залишилося від нашої повітряної кулі, вона зависла там, на дереві.

Пенкроф не помилявся і, голосно крикнувши «ура», додав:

— А