Читати книгу - "Вихованню (не) підлягає, Ольга Іваненко"

Оскар швидко провів мене до книгарні та урочисто підвів до полиць, де були зібрані наукові книги. І тут я знайшла ту, яку хотіла подарувати Мейзі. Вона так і коштувала п'ятсот кіфів.

Щоправда, я не врахувала вартість доставки, яку довелося сплатити поштою, а точніше, чимось схожим на неї. Заодно я там і написала містерові Вайсу листа, де повідомляла, що онук його живий, здоровий і скоро повернеться до академії.

За послуги поштою довелося заплатити ще п'ятдесят кіфів. Але при цьому я залишилася зі своєю дводенною виручкою. А точніше, сімдесят кіфів я залишила про всяк випадок.

- Боюся, нам на приємний вечір не так багато грошей лишилося, - Оскар перерахував свою решту. – А ще нам треба буде витратитися на поїздку до двох міст. Ох, чую, ми спатимемо на лавках у парку.

- Як ти добре все вмієш планувати, - засміялася я. – Що ж, розраховуючи наші рештки, веди, куди хотів.

Оскар надувся від такого зауваження. Але вистачило йому цієї образи ненадовго, і незабаром він уже розповідав мені про це місто енциклопедичні дані. А я слухала і дивувалася, як гроза академії та майстер витівок може мати такі розумні мізки. І залишалося сподіватися, що дитина вбере мозок тата без усіх побічних властивостей, яких нахопився блондин за своє специфічне життя.

Ми прийшли на набережну якраз вчасно. Починався захід сонця. І з берега можна було спостерігати за тим, як заходить сонце за обрій, забарвлюючи все навколо у яскраві кольори.

Звідкись у руках хлопця виявилося дві склянки кави, одну з яких він простягнув мені. І ми стояли на краю пристані та спостерігали за природою навколо. Було незвично спокійно тут.

- Це місце справді чудове, - прошепотіла я. – Дякую, що привів сюди. Напевно, іноді корисно відключатися від усіх турбот і просто подивитися на красу довкола себе.

- Хоч у чомусь я тобі догодив, - кивнув хлопчик.

- Знаєш, трохи менше двох місяців тому, я була на пірсі, коли раптом перемістилася у цей світ, - уперше я порушила тему свого переміщення. – Це був мій перший день відпустки. І ми з подругою просто гуляли на узбережжі і робили селфі для соціальних мереж, щоб показати світові, які ми класні дівчата. Але все різко змінилося. Мене засмоктала незрозуміла вирва, яку ми прийняли за фотозону. І я опинилася біля школи. Чи часто в цьому світі таке трапляється?

- Я, звичайно, зрозумів лише половину твоїх слів, - зізнався Оскар. – Але, знаєш, я вперше бачу людину з якогось іншого світу, про яку ніхто не знає.

- Якщо робили той телепорт, то чекали, мабуть, на повернення, - замислилась я. – От би знайти його. Як гадаєш, де він зараз? Може його творці знають, як повернутися назад?

– Ти хочеш назад? - хлопчисько опустив голову, щоб сховати від мене свій розчарований погляд.

Але й так було ясно, що його не втішили мої наміри покинути цей світ. А я вважала тут зайвою себе. Не такою, як усі навколо, які звикли до розрухи та примітивного побуту. Мені не вистачало таких звичних для мене речей, як освітлення, комп'ютер та телефон. Я сумувала, навіть, за звичайною кульковою ручкою, яку тут не поспішали винаходити.

Навіть, якщо Оскар мав рацію, і я народилася тут, мені тут не було місце.

- Не сумуй, - я торкнулася підборіддя хлопця і підвела його обличчя, щоб подивитися в його очі. - Зараз я тут. І ми маємо час, щоб трохи відпочити. Думаю, ти зможеш вигадати, як провести нам цей вечір разом?

- Можна піти до Молодіжки, - кивнув хлопець і відійшов убік. - Якщо ти готова веселитись. Або можемо повечеряти в тиші та піти додому.

- По-перше, я ще не така стара, щоб відмовлятися від вечірок, - впевнено відповіла я і схопила хлопця за руку. - По-друге, ти ще й ванну сплатив. Тож без хорошої парилки я сьогодні спати відмовляюся.

- Як скажеш, - Оскар здивовано дивився на мою руку і міцніше стиснув мою долоню, наче я могла вислизнути.

Він повів мене незнайомими вулицями і привів у досить дивне місце. Воно виділялося своєю яскравістю і безліччю сфер, що світилися, від інших будівель.

І нехай це було більше схоже на з'єднані між собою гаражі, загалом конструкція була досить цікавою.

Зсередини лунала музика і доходив до наших носів дивний запах.

Ми ввійшли всередину і здивувалися великій кількості кольорового диму і народу, одягненого досить екстравагантно. Точніше, здивувалася я. А Оскар впевнено повів мене до стійки, де замовив два напої у величезних склянках.

- Це допоможе нам трохи розслабитися, - сказав він. - Багато вітамінів і зовсім небагато алкоголю. Чисто, щоб підкреслити смак.

Я з сумнівом взяла кухоль та понюхала напій. У мене і так стан був не найкращим. І пити алкоголь було зовсім не доречно. З іншого боку, від пари ковтків моя дитина не повинна була постраждати. Зате міг пройти тонус.

Я підняла свою порцію. Підморгнула хлопцеві і зробила кілька ковтків.

З чого б не було зроблено цей коктейль, він був ідеальним. Мій язик дивувався від різноманітності смакових відтінків і приємної кислинки на тлі солодкого складу.

- Він ідеальний, - я поставила кухоль на стіл і з цікавістю почала розглядати відвідувачів.

Тут було дуже багато молоді, яка танцювала під ритмічні звуки незнайомого мені гурту. Хтось видував дим із незнайомого мені приладу. А дехто сидів за великим столом і грав у незнайому для мене гру за допомогою кісток.

Оскар пив свій напій і іноді поглядав на мене. Він ніяк не міг розслабитися. Невже його так сильно напружила новина, що я збираюся залишити його світ?

Стало його шкода. Дивно, але він, проти всієї своєї химерної натури, прив'язався до мене, як маленька собачка.

- Ходімо, потанцюємо? – я взяла хлопця за руку. - Вмієш рухати місцем, яким пригоди вічно шукаєш?

- Воно в мене завжди готове танцювати, - усміхнувся хлопчик, хоч продовжував прибувати в похмурому настрої.

Ми пройшли на танцмайданчик і, не звертаючи уваги, чим зайняті інші, пустилися в танець, як діти. Виявилося, Оскар ще й умів граційно рухатися. Всю його пластику я оцінила під час повільного танцю. Коли він впевнено вів мене, тримаючи за талію.