Читати книгу - "Криміналістична тактика і методика розслідування окремих видів злочинів"

у багатьох країнах, отримані результати розглядаються як докази або як оперативна орієнтовна інформація. Сьогодні можна визначити провідну групу країн, в яких цей прилад використовується досить інтенсивно. Це, зокрема, США, Канада, Японія, Туреччина, Південна Корея, Ізраїль. Менш активно застосовують поліграф у Великобританії, Індії, Аргентині, Бразилії, Ірані, Мексиці, Пуерто-Рико, Таїланді, на Філіппінах і Тайвані. За даними Г Барланда, кількість країн, в яких у тій чи іншій мірі застосовується цей метод, досягає 50.

Як показує наведений вище аналіз, дані про фізіологічні реакції при визначенні емоційної напруженості людини мають неабияке значення. З огляду на це багато вчених у ряді країн світу інтенсивно досліджують і застосовують різні за своїми технічними можливостями прилади і методики.

У вітчизняному кримінальному судочинстві можливість використання технічних засобів для отримання психофізіологічної інформації від людини на досудовому слідстві є майже недослідженою сферою. Цією проблемою деякою мірою займалися вітчизняні дослідники, зокрема В. Гончаренко, Ю. Жаріков, В. Лукашевич, О. Лук’янова, Є. Носенко, М. Салтевський.

У вітчизняній юридичній літературі до цього часу відсутній цілісний розгляд інструментальної діагностики емоційної напруженості, тому необхідно привернути увагу наукової громадськості до цієї проблеми з метою аналізу її позитивних і негативних аспектів з позиції різних підходів до теорії детекції. Такий вид аналізу дасть змогу глибше розкрити сутність даних інструментальної діагностики емоційної напруженості і встановити такі її аспекти, яким раніше не приділяли уваги.

Гіпноз у криміналістиці успішно використовують у ряді зарубіжних країн при опитуванні свідків і потерпілих від злочину, при допиті злочинців. На думку спеціалістів США, гіпноз стимулює відтворення у пам’яті подій минулого, тобто допомагає відтворити події у ретроспективі, а також дає змогу людям уявити, як вони почувалися або що робили в той чи інший час. Гіпноз, як правило, використовується через певний час після допиту, проведеного поліцією у встановленому порядку. У США суперечки про застосування гіпнозу в процесі розслідування злочинів ведуться з 1969 року, а окремі штати повністю заборонили його використання у розслідуванні злочинів. У ряді країн гіпноз допускається тільки в окремих випадках. У США ФБР дозволено використовувати гіпноз, але згідно з положенням, затвердженим міністерством юстиції США у 1968 р., співробітники ФБР мають право використовувати гіпноз при розслідуванні найтяжчих злочинів проти особи і держави. Причому гіпноз дозволений тільки у тому разі, коли арсенал інших засобів розслідування вичерпано. Згідно з цим положенням піддавати гіпнозу дозволяється тільки безпосередньо очевидців або потерпілих з їх письмового дозволу. Співробітники ФБР, які готуються стати гіпнотизерами, проходять спеціальну навчальну підготовку з основ теорії, техніки, тактики, методики і певних особливостей використання гіпнозу у правоохоронній діяльності. На сьогодні більш як тисяча поліцейських США пройшли спеціальну підготовку з проведення сеансів гіпнозу. У Великобританії гіпноз при розслідуванні злочинів застосовується протягом останніх 25 років. У вітчизняній правоохоронній діяльності гіпноз не використовується.

Про використання гіпнозу як засобу вчинення злочинів знали ще у ХХ ст. У той період у кількох країнах Західної Європи відбувся ряд судових процесів, що викликали широкий суспільний резонанс, коли злочинці при вчиненні злочинів використовували гіпноз. Сучасна слідча практика свідчить про непоодинокі випадки використання гіпнозу під час вчинення шахрайства, грабежів, зґвалтувань, розбещення неповнолітніх, доведення до самогубства та інших злочинів. Актуальність цієї проблеми різко зросла в наш час у зв’язку з широким (практично безконтрольним) використанням методів, засобів і прийомів гіпнозу в офіційній і приватній медичній практиці, при демонстрації психологічних експериментів на естраді, на заняттях, які проводяться на спеціальних курсах, у гуртках тощо. На прилавках магазинів з’явилося досить багато різних посібників, методик, рекомендацій з гіпнозу та психологічного впливу на людину[16]. Однак цей напрям потребує сьогодні детальної наукової експериментальної оцінки і правової розробки проблеми.

Графологія — вчення про визначення характеру людини за її почерком. Питанням про зв’язок почерку з особистістю того, хто пише, цікавилися ще Аристотель, Светоній, Діонісій Галікарський та інші давні автори. Але до початку XVII ст. не було самостійних праць, присвячених графології. Тільки у 1622 р. італієць К. Бальді написав трактат “Роздуми про спосіб впізнання звички та рис того, хто писав, за його почерком”. У XVII ст. дослідженням зв’язку почерку з особою, яка писала, займався у Цюріху пастор Лафатер. У його творі “Фрагменти фізіогноміки”, виданому у 1772 р., був невеликий розділ, присвячений почерку. Вивчення почерку, на думку Лафатера, дає змогу скласти “фізіогномічний відбиток” характеру того, хто писав. Типові ознаки, які характеризують конкретний почерк, він називав “графічними портретами”. Однак Лафатеру не вдалося зробити великого внеску у вивчення почерку, в основному він обмежився спробою систематизувати знання у цій сфері.

Засновником графології вважають французького абата Ж. Мішона (1806-1881), якому належить і назва “графологія”. Мішон є автором багатьох праць з графології, найвідоміша — “Таємниці письма” (1872). Мішон був засновником Паризького графологічного товариства та журналу «Графологія». Відома також його експертна діяльність зі складання експертних висновків за результатами досліджень анонімних пасквілів. Мішон прямо адресував кілька своїх праць суддям та адвокатам і просив у них допомоги у впровадженні графології в практику судової експертизи документів.

Інший графолог Бусе вимагав, щоб експертами з дослідження письма судові органи запрошували тільки графологів і щоб в університетах якнайшвидше впровадили лекції з “судової графології”. В той час графологи неодноразово на практиці виступали як експерти у суді.

Були спроби використати графологію для встановлення особи невідомого злочинця за залишеним ним листом, щоб, керуючись ознаками почерку, скласти опис його зовнішності з метою ідентифікації. Так, у 1722 р. І. Громан стверджував, що він може визначити за почерком зріст, будову тіла, голос, колір очей і рум’янець на щоках того, хто писав. У 1899 р. у книзі “Графологія” італійський криміналіст Ч. Ломброзо рекомендував використовувати особливості почерку як додаткові ознаки, що вирізняють “природженого злочинця”, він поділив почерк злочинців на дві групи — почерк убивць, розбійників, грабіжників та окремо почерк злодіїв. У 1930-1933 рр. асистентка Віденського університету Р. Візер опублікувала спеціальну монографію про почерк злочинців, що вчиняють статеві злочини. Радянські вчені С. Познишев, М. Терзієв проаналізували розвиток графології і дійшли висновку, що графологія немає наукового підґрунтя, тому її використання при судовій експертизі документів недоцільне. Хоча зазначили, що окремі дослідження графологів сприяли детальному вивченню різних (здебільшого загальних) ознак письма. Сучасні графологи співпрацюють з психіатрами і психологами, стверджуючи, що аналіз почерку (“графоаналіз”) дає змогу криміналістам збагнути внутрішній світ особи.

Незважаючи на загалом скептичне ставлення наукового товариства до графології, існує ряд професійних графологічних організацій за кордоном, наприклад, Французьке товариство графології, Американська асоціація аналізу почерку, Американське графологічне товариство, Американський фонд аналізу почерку, Міжнародне графологічне товариство. Графологію викладають