Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вона встала й розсунула штори. У покій увірвалося сонце. Безхмарне небо, пальми в повному світлі та яскраво-червоні грядки в готельному саду робили смерть Клерфе ще незбагненнішою. «То я, – подумала Ліліан, – то мала бути я, мені була призначена смерть, а не йому!» Вона якимсь дивним чином почувалася шахрайкою, виявившись зайвою, все ж продовжувала жити; сталося непорозуміння, замість неї вбили іншу людину, і над Ліліан нависла неясна сіра тінь підозри у вбивстві, наче вона була водієм, що, знемігши від утоми, переїхав людину, хоча міг цього уникнути.
Задзеленчав телефон. Перелякана Ліліан підняла слухавку. Агент похоронного бюро з Ніцци пропонував свої послуги стосовно труни, могили й гідного похорону за доступними цінами. На випадок відправки трупа на батьківщину він мав у розпорядженні цинкові труни.
Вона поклала слухавку. Не знала, що робити. Де була батьківщина Клерфе? Чи там, де він народився? Десь в Ельзасі, Лотарінґії? Не знала навіть де. Разючий звук телефону відізвався знову. Цього разу була лікарня. Що буде з трупом? Треба розпорядитися. Найпізніше пополудні. Треба замовити труну.
Ліліан поглянула на годинника. Був полудень. Вона вдягнулася. Ритуал смерті впав на неї, галасливий і повен фахового інтересу. Треба купити собі щось чорне. Зателефонували з фірми, яка постачала вінки. Інша фірма цікавилася віросповіданням Клерфе, щоб узгодити в церкві час для відспівування. А може, покійний був атеїстом?
Ліліан відчувала ще дію міцного снодійного. Усе довкіл видавалося нереальним. Вона зійшла вниз, щоб порадитися з портьє. На її появу підвівся чоловік у темно-синьому костюмі. Вона відвернулася, не могла знести професійного співчуття на його обличчі.
– Прошу вас замовити труну, – шепнула вона портьє. – Подбайте про все, що потрібно.
Портьє пояснив, що треба повідомити офіційні інстанції. Можливо, вона побажає зробити розтин? Іноді це буває необхідно, щоб установити причину смерті. Навіщо? Та для того, щоб обґрунтувати свої законні претензії. Автомобільна фірма спробує звалити відповідальність на організаторів перегонів. Потрібно подумати також про страховку, загалом можливі усякі ускладнення. Найкраще – бути готовою до всього.
Скидалося на те, що легше померти, аніж бути померлим. Може, вона хоче, щоб Клерфе поховали на тутешньому кладовищі?
– На кладовищі самогубців? – поцікавилася Ліліан. – Ні!
Портьє поблажливо усміхнувся. Кладовище самогубців – то легенда, як і багато чого в Монте-Карло. Тут є також порядне прекрасне кладовище, на якому ховають жителів. Чи має Ліліан документи Клерфе?
– Документи? Хіба він ще потребує документів?
Портьє і тут виявив розуміння. Очевидно, що покійний потребує документів. Може, вони в його кімнаті, інакше доведеться про них потурбуватися. Він і сам так чи інак думає поспілкуватися з поліцією.
– З поліцією?
При кожному випадку треба негайно викликати поліцію. Напевно, це вже зробили фірма й оргкомітет перегонів, однак поліція мусить також дати дозвіл забрати труп. Усе це лише формальність, але не можна цього уникнути. Він візьме все на себе.
Ліліан кивнула. Враз вона відчула, що мусить вийти з готелю. Боялася, що знепритомніє. Нагадала собі, що від обіду напередодні нічого не їла, однак не хотіла йти до готельного ресторану. Швидко покинула хол і подалася до «Кафе де Паріс». Замовила каву, а потім сиділа довго, не п’ючи її. Збоку проїжджали авта й зупинялися перед казино, прибували традиційні екскурсійні автокари, і гурми туристів збиралися навколо провідників, з якими потім ввічливо чимчикували залами казино. Ліліан злякалася, коли до її столика підсів якийсь чоловік. Вона випила каву й підвелася. Не знала, що робити. Пробувала переконати себе, що навіть коли б не сталася аварія, вона все одно була б завтра сама, в Парижі або в дорозі до Швейцарії. Не допомогло, біля неї в землі була діра, яка провадила в бездонну прірву й не дозволяла перестрибнути її навіть уявно. Клерфе загинув, то було щось інше, ніж коли б вони розлучилися.
Ліліан знайшла лавку, з якої було видно море. Вона мала відчуття, що мусить поладнати багато нагальних справ, але не могла набратися рішучості. «Клерфе, а не я! – думала вона безперервно. – Що за безумство!» То вона повинна була померти, а не він. Що за потворна іронія!
Повернувшись до готелю, вона пішла до свого покою, не розмовляючи ні з ким. Біля дверей кімнати Клерфе зупинилася. У неї вдарила хвиля мертвого повітря, і Ліліан не могла опертися враженню, що все в кімнаті теж просякло запахом смерті.
Нагадала собі, що портьє домагався документів Клерфе. Ліліан не знала, де вони, і її охопив страх від думки, що мусить-таки увійти до його кімнати. Вона знала ще з санаторію, що часто важче дивитися на залишені померлим речі, ніж на нього самого. Вона побачила ключ у замку й вирішила, що покоївка саме прибирає кімнату. Краще вже так, ніж заходити самій. Відчинила двері.
За столом сиділа худа жінка в сірому костюмі, зшитому на замовлення, вона підняла голову.
– Що вам потрібно?
У перший момент Ліліан подумала, що потрапила до чужої кімнати. Однак потім побачила плащ Клерфе.
– Хто ви? – поцікавилася Ліліан.
– Думаю, я перша могла це запитати, – відказала гострим тоном жінка. – Я сестра Клерфе. А ви чого хочете? Хто ви?
Ліліан мовчала. Клерфе розповідав їй колись, що десь має сестру, яку ненавидить і яка його ненавидить. За багато років він не мав від неї жодної вістки. То мусила бути саме вона. Хоча нічим не нагадувала Клерфе.
– Я не знала, що ви приїхали, – сказала Ліліан. – Тепер, коли ви тут, я не маю тут що робити.
– Безперечно, – холодно відказала жінка. – Мені казали, що мій брат жив тут з якоюсь особою. Це ви?
– Це вже не повинно вас цікавити, – мовила Ліліан і повернулася до своєї кімнати. Вона почала пакуватися, але відразу ж припинила. «Ні, я не можу виїхати, поки він ще тут, – щось промовило в ній. – Мушу лишитися на похорон».
Вона ще раз пішла до лікарні, медсестра повідомила, що вона не зможе вже побачити Клерфе, бо за бажанням одного з членів родини його саме розтинають. Потім тіло буде поміщене в цинкову труну й після запаювання поїде на батьківщину.
Перед лікарнею Ліліан зустріла тренера.
– Увечері ми виїжджаємо, – сказав він. – Ви бачили цю бестію з великими зубами? Його сестру?
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя», після закриття браузера.