Читати книгу - "Записки Білого Пташка"

— Ти можеш вертатися чи не вертатися. Але ліпше вертатися.

— А вони повернуться?

— Ті, що не стануть деревами і травою, повернуться.

— Я піду з тобою. Пам’ятаєш, ти обіцяв повезти мене на зелений острів?

— Ти на ньому і є. Уві сні потрапила, але не зі мною.

— Так, із ним, — мені стислося серце.

— Не бійся, — спинив мене Перевізник. — Ти повернешся додому і будеш жити, почуваючи від цього втіху. Лише іноді відчиняй вікно і дивися в Сад, де кожна квітка і кожна травинка вічні.

Спалене листя

Усе, що ти спалиш, ставши легким, безтілесним, однак буде свідчити за тебе чи проти тебе, бо вогонь звільнить його для нового життя.

Як мені цього не хочеться, мушу почати зі смерті, бо вона нагадала всім нам, де ми є. Через неї зі світом щось дивне діється. Правда, це ще не дуже помітно. Треба повернутись у минулий рік, у те містечко в горах, де трапилася смерть, і треба бути свідком, як я, не маючи від цього жодних привілеїв, бо тільки зараз я відчув мерзоту власного існування, випавши з автоматизму, який спотворює душу кожного, хто ледь вийде за межі дитинства. Це, певно, воля Божа, знак Його уваги, рідкісний на наші часи випадок.

Йдеться не про мою смерть, звісно, хоча письменник стає мертвим, вичерпавши творчу снагу, іноді після першої ж книги. Бідолаха не має що більше сказати: жадібно хапається за все, що може його підживити — літературні плітки, газетні статті, незвичайні події. Легко опиняється в полоні ілюзій, властивих кожному літературному ремісникові: ні дня без рядка, або підхльостує себе амбіціями, алкоголем. Він ціле життя будує холодний гробівець, щоб було що показати нащадкам, ввести їх в оману, бо не знає іншого способу позбутися власної незахищеності. Так чинить чи не кожна людина, ergo, письменник — теж людина. І ніхто не вказав нам іншого шляху, хоч про нього можна вичитати у багатьох книгах. Як оте осіннє листя швидко згоряє, такий же короткий час нашого існування. Не встигаєш запросити когось змерзлого до свого багаття, як уже мусиш сам відходити у зимову ніч, шукаючи навмання тепла і світла. А там усе залежить від випадку — кого стрінеш: розбійника, святого пустельника чи веселе гульбище картярів і розпусників. Вибирати не доводиться, справа лише в тому, скільки часу ти грітимеш руки над чужим полум’ям. Це я про себе. Я прибився до багаття, яке за всіма фізичними і метафізичними законами мало давно згаснути, але натомість розгоряється щораз дужче. Може, таке трапляється і з тими багаттями, які ми вважали давно згаслими? Хтось приходить до них потайки, гріє пальці, посміхається, спостерігаючи за золотими саламандрами, які бавляться у найгарячішому полум’ї. Певно, отаким вогнем можна спалити власну оселю.

Я вважаюсь молодим письменником, і всі мене запевняють, що колись напишу щось геніальне. Серед нас повно геніїв. Ця наївна віра дає нам змогу пережити лихі часи. Можна вважати це слово жаргонним. Я не знаю товариства, де міг би таке сказати навіть на п’яну голову. Бо я — при посаді. Дрібненька, абсурдна посада з мізерною платнею, зате вона дає мені змогу частіше потрапляти на очі редакторам і видавцям, і з декотрими бути на «ти». Щоб компенсувати цю залежність, я буваю іноді безкорисливий, як-от зараз. Запитую себе: чому це сталося зі мною? Чому я лежу зараз на верхній полиці брудного потяга і мене всього аж викручує, і не вистачить цинізму усієї літературної братії, щоб зняти тягар із душі? Я спливаю холодним потом, безмежно самотній і німий, не готовий жити в божевільні, не здатний засміятися і висміяти. Ніч — це прокляття для тих, хто не спить. Я знаю, що не повернуся звідти таким, як був, і найгрубіша брехня мене не забруднить. Я ходитиму чистий до кінця життя, хоч би в яке болото кидався. І все це через смерть чужої людини, яку я мало знав, яка була жінкою тридцяти семи років і писала книги. Зрештою, чи хтось її знав? Вона була невидима для звичайного ока.

Повернусь до минулої осені, хоч теперішня ніби злилася з нею. Наш серединний світ сильніший за мене, тому я волію розповісти про все, доки будні не присипали пилом папір.

Рівно рік тому я їхав на похорон Анни, так, як їдуть у відрядження, але ще з більшою нехіттю, бажаючи спізнитись, що й сталося. Мав ще їхати наш відповідальний секретар, але в останню хвилю йому на голову звалилась китайська делегація. Мені не вперше бути представником на похороні, але 37 років — це приголомшило нас усіх. Я не бачив Анни три роки. Весь цей час вона не виїжджала нікуди зі свого містечка. Ми повідомили тих, кого вважали за потрібне, підготували некролог. І на якусь мить війнуло крижаним холодом: ми ж не були такі вже безсердечні. Пішли до найближчої забігайлівки, пом’янули, та й розійшлися. Увечері я мав виїхати. З дерев шалено падало листя, летіли каштани, пекло сонце і світ нагадував моторошну карусель, з якої годі було вирватися.

Вдома я розповів дружині. Вона не любила Анни, але звістка вразила її більше, ніж я сподівався. «А як же її дитина?» — забідкалася вона. Я забув про ту дитину, бо ніколи її не бачив. Їй десь років дванадцять. Дівчинка. «Вона має тітку», — відказав я і подумав, що письменнику сім’я ні до чого, бо час від часу його палить бажання самознищення. Навіть зі мною таке буває, хоч я міцно прикутий до родинного гнізда і крила мої вже атрофувались. Анна дуже давно розлучилась із чоловіком. Здається, він бив її, зраджував, та й вона не належала до тих жінок, які шукають розраду в материнстві. Мені важко уявити, що відчував би я, коли би втратив матір у дитинстві.

Я поспішав. Дружина хотіла мене провести, але я зважився сам пірнути в осінні сутінки. Мабуть, вона цілий вечір буде перечитувати Аннині книжки і каятись, хоч ніхто з нас тоді не знав, що Анна насправді не вмерла, лише стала ще більш невидимою. Це неважко збагнути: її ніколи не було з нами. Вона покинула нас, не знайшовши тих, кого шукала. У цьому Вавилоні ми змушені зустрічатись навіть якщо ненавидимо одне одного.