Читати книгу - "Майстер і Маргарита"

— Без драм, без драм, — ґримасуючи озвався Азазелло, — на моє становище теж треба зглянутися. Набити адміністраторові пику, або виставити дядька з дому, або підстрелити когось, або який-такий інший дріб’язок у цьому роді, це мій прямий фах, але розмовляти із закоханими жінками — уклінно дякую. Бо ж я вас пів години вже вламую. То їдете?

— Їду, — просто відповіла Маргарита Миколаївна.

— Тоді покваптеся одержати, — сказав Азазелло й, діставши з кишені круглого золотого слоїка, простягнув його Маргариті із словами: — Та ховайте ж, бо перехожі дивляться. Він вам знадобиться, Маргарито Миколаївно. Ви порядно зістарілися з горя за останні пів року. (Маргарита спалахнула, але нічого не відказала, а Азазелло правив далі). Сьогодні увечері, пункт о половині на десяту, потрудіться, розібравшись догола, натерти цією мастю обличчя та все тіло. Далі робіть, що хочете, але не відходьте від телефону. О десятій я до вас зателефоную й усе, що треба, скажу. Вам ні про що не доведеться турбуватися, вас доправлять куди треба, і вам не заподіють жодного клопоту. Зрозуміло?

Маргарита помовчала, тоді відказала:

— Зрозуміло. Ця річ із щирого золота, знати з ваги. Ну що ж, я прекрасно розумію, що мене підкуповують і втягають до якоїсь темної історії, за яку я вельми поплачуся.

— Це що ж таке, — майже засичав Азазелло, — ви знову!

— Ні, стривайте!

— Віддайте назад крем!

Маргарита міцніше затисла в руці слоїка й правила далі:

— Ні, постривайте… Я знаю, на що йду. Та йду на усе через нього, тому що ні на що в світі більше надії не маю. Та хочу вам сказати, що як ви мене згубите, вам буде сором! Так, сором! Я гину через любов! — і, стукнувши себе в груди, Маргарита поглянула на сонце.

— Віддайте назад, — у злобі засичав Азазелло, — віддайте назад, і біс забирай це все! Хай посилають Бегемота.

— О ні! — вигукнула Маргарита, вражаючи перехожих. — Ладна на все, ладна вчинити цю комедію з намащенням маззю, ладна йти ік чорту в зуби. Не віддам!

— Ба! — раптом заверещав Азазелло і, вирячивши очі на огорожу саду, став вказувати кудись пальцем.

Маргарита обернулася туди, куди вказував Азазелло, та нічого особливого там не виявила. Тоді вона обернулася до Азазелла, бажаючи дістати пояснення цьому безглуздому «Ба!», та давати це пояснення не було кому: таємничий співрозмовник Маргарита Миколаївни щез.

Маргарита швидко сунула руку до торбинки, куди перед цим окриком сховала слоїка, і пересвідчилася, що він там. Тоді, ні про що не міркуючи, Маргарита приспішила з Олександрівського саду геть.

Розділ 20

Азазеллів крем[268]

Місяць у вечірньому чистому небі висів повний, видний крізь віти клена. Липи й акації помережили землю в саду складним плетивом плям. Тристулкове вікно в ліхтарі, розчинене, але завішене шторою, світилося скаженим електричним сяйвом. У спальні Маргарити Миколаївни світилися усі вогні й освітлювали цілковитий розгардіяш у кімнаті.

На ліжку на ковдрі лежали сорочки, панчохи й білизна, зжужмлена ж білизна валялася просто на підлозі поряд із розчавленою в хвилюванні пачкою цигарок. Туфлі стояли на нічному столику поряд із недопитою філіжанкою кави та попільничкою, в якій курівся недопалок, на спинці стільця висіла чорна вечірня сукня. У кімнаті пахло парфумами, до неї долітав звідкілясь запах розпеченої праски.

Маргарита Миколаївна сиділа перед трюмом у самому купальному шляфроку, накинутому на голе тіло, і в замшових чорних туфлях. Золотий браслет з годинником лежав перед Маргаритою Миколаївною поряд із слоїком, одержаним від Азазелла, і Маргарита не зводила очей від цифербляту. Часом їй здавалося, наче годинник зіпсувався й стрілки не рухаються. Та вони рухались, хоча й поволі, неначе прилипаючи, і нарешті <довга стрілка впала на двадцять дев’яту хвилину десятої>. Серце Маргариті страшно гупнуло, так що незмога їй було навіть спершу узятися за слоїка. Упоравшись із собою, Маргарита відкрила його й побачила у слоїку масний жовтуватий крем. Їй здалося, що він пахне болотяним баговинням. Кінчиком пальця Маргарита виклала невеликий мазочок крему на долоню, причому дужче запахло болотяними травами й лісом, і тоді долонею стала втирати крем у чоло й щоки.

Крем легко мастився і, як здалося Маргариті, відразу ж звітрювався. Зробивши декілька втирань, Маргарита зиркнула в люстро й впустила слоїка просто на скельце годинника, через що воно побралося тріщинами. Маргарита заплющила очі, тоді глянула ще раз і нестримно зареготала.

Оскубані з країв у ниточку пінцетом брови згустилися й чорними рівними дугами лягли над зазеленілими очима. Тонка вертикальна зморшка, що перетинала перенісся, яка з’явилася тоді, у жовтні, коли зник майстер, безслідно зникла. Зникли й маленькі жовтенькі тіні біля скронь, і дві ледь помітні сіточки біля зовнішніх кутів очей. Шкіра щік налилася рівним рожевим кольором, чоло стало білим і чистим, а перукарська завивка розпустилася.

На тридцятирічну Маргариту з люстра гляділа зроду кучерява чорноволоса жінка років двадцяти, нестримно регочучи, вискалюючи зуби.

Нареготавшись, Маргарита вихопилась із шляфроку одним скоком і широко зачерпнула легкий масний крем і дужими мазками почала намащувати ним шкіру тіла. Воно відразу зарожевіло й запалало. Затим миттєво, немовби з мозку вихопили голку, вщухла скроня, що скніла увесь вечір по побаченні в Олександрівському саду, м’язи рук та ніг зміцніли, а відтак тіло Маргарити втратило вагу.

Вона підскочила й зависла в повітрі невисоко над килимом, потім її поволі потягло додолу, й вона знизилася.

— От так крем! От так крем! — закричала Маргарита, кидаючись у крісло.

Намащування змінили її не тільки зовнішньо. Тепер у ній, у кожній частинці її тіла, скипала радість, яку вона відчувала, як пухирці, що колють усе її тіло. Маргарита почулася вільною, вільною від усього. Крім того, вона зрозуміла з усією ясністю, що саме сталося те, про що ще зранку казало передчуття, й що вона покидає віллу і колишнє своє життя назавжди. Та від цього колишнього життя усе ж відкололася одна думка про те, що слід виконати лише останній борг перед початком чогось нового, незвичайного, що тягне її угору, в повітря. І вона як була гола, із спальні, раз-у-раз злітаючи в повітря, перебігла до чоловікового кабінету, кинулась до його письмового столу. На видертому із записника аркуші вона без помарок швидко, великими літерами, оливцем написала записку:

«Вибач мені та якнайшвидше забудь. Я тебе покидаю навік. Не шукай мене, це марно. Я стала відьмою з горя та лиха, що спіткали мене. Мені пора. Прощавай. Маргарита».

Із геть полегшеною душею Маргарита прилетіла до спальні, і слідом за нею туди ж вбігла Наталя