Читати книгу - "Насолода"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Але досить з мене цієї сумної маячні, яка лише підсилює мою тривогу замість полегшити її. Проте я вже знаю, що не зможу сьогодні склепити очей, хоч вони мені й болять.
Він, звичайно, не спить. Коли я прийшла сюди, його запросили сісти на місце маркіза за столом для гри, навпроти мого чоловіка. Чи вони грають досі? Можливо, він думає і страждає граючи? Про що він думає? Як він страждає?
Мені не спиться, ніяк. Вийду в лоджію. Хочу знати, чи вони досі грають; чи він уже повернувся до своїх кімнат. Його вікна у кутку, на третьому поверсі.
Ніч прозора й волога. Зала гри освітлена. І я довго залишалася там, у лоджії, дивлячись униз на світло, яке падало на кипарис, змішуючись зі світлом місяця. Я вся тремчу. Я не змогла б розповісти про трагічні почуття, які пробуджували в мені ці освітлені вікна, за якими грали в карти двоє чоловіків, сидячи один навпроти одного в непробудній нічній тиші, яка іноді уривалася лише тужливими зітханнями моря. І вони гратимуть, можливо, до самого ранку, якщо йому пощастить задовольнити жахливу пристрасть мого чоловіка. Усі троє ми не спатимемо до світанку, не знаючи відпочинку, в ім’я пристрасті.
Але про що він думає? Страждає він чи ні? Я не знаю, щó я віддала б у цю мить, аби мати змогу його побачити, провести час до самого світанку, дивлячись на нього, хай навіть крізь шибки, у вологому повітрі ночі, тремтячи так, як тремчу тепер. Найбезумніші думки спалахують переді мною й засліплюють мене, швидкі, неясні; я почуваю себе так, ніби мене опановує тяжке сп’яніння; ніби якась сила спонукає мене вчинити щось зухвале й непоправне; ніби мене опановує зачарування загибелі. Відчуваю, що я зняла б зі свого серця цей нестерпний тягар, виштовхнула б зі свого горла той клубок, який мене душить, якби тепер, посеред нічної тиші, я вклала усі сили своєї душі, щоб закричати: я кохаю його, кохаю, кохаю!
Книга третя
І
Після від’їзду родини Феррес через кілька днів до Рима від’їхали й Ателета та Спереллі. Донна Франческа вирішила скоротити перебування в Скіфаної проти свого звичаю.
Андреа після короткого перебування в Неаполі приїхав до Рима 24 жовтня, в неділю, під першим великим осіннім дощем. Заходячи у свої апартаменти в будинку Дзуккарі, у свій дорогоцінний і чудовий притулок, він пережив надзвичайну втіху. Йому здалося, що в цих кімнатах він віднайшов певну частку себе, щось таке, чого йому бракувало. В його помешканні майже нічого не змінилося. Усе навколо зберігало для нього ту видимість життя, яку годі виразити словами і якої набувають матеріальні речі, в оточенні котрих чоловік довго кохав, мріяв, утішався й страждав. Стара Дженні й Теренціо подбали про найменші дрібниці; Стефен підготував усі зручності до повернення синьйора з витонченою увагою.
Ішов дощ. Протягом певного часу він стояв, притиснувшись чолом до шибки вікна, й дивився на свій Рим, на своє велике улюблене місто, яке маячило на попелястому, а подекуди й сріблястому тлі між перемінними нападами дощу, підштовхуваного й розвіюваного капризами вітру в атмосфері, також цілковито сірій, де вряди-годи виникали плями світла, що майже відразу згасали, схожі на швидкоплинні усмішки. Площа Трінітá-деї-Монті була порожня, лише самотній обеліск дивився на неї. Дерева в провулку попід муром, який сполучав церкву з віллою Медічі, вимахували гіллям, уже напівголі, чорні й червонясті під вітром і дощем. Пінчо досі зеленів, схожий на острів посеред затягнутого туманом озера.
Андреа, дивлячись на своє улюблене місто, не мав якоїсь точної думки, а безладну мішанину думок. І в його душі виникло почуття, що затьмарило всі інші: повне й енергійне пробудження його давньої любові до Рима, до прекрасного Рима, до грандіозного, священного й унікального Рима, до міста над усіма містами, до міста, що завжди залишається молодим і завжди новим, таємничим, як море.
А дощ усе лив і лив. Над Монте-Маріо небо темнішало, хмари там густішали, наповнювалися водою й ставали темно-синіми, напливали на Джаніколо й знижувалися над Ватиканом. Баня собору Святого Петра доторкалася вершиною до цього грандіозного скупчення й, здавалося, утримувала його, схожа на величезний мостовий бик. Між незліченними похилими струменями дощу повільно насувалася пара, схожа на тонке покривало, яке утворюється на туго натягнутих сталевих дротинах, коли вони безперервно бринять. Одноманітність дощового шуму не уривалася жодним гучнішим шелестінням.
– Котра година? – запитав Андреа в Стефена обертаючись.
Було близько дев’ятої. Він почувався трохи стомленим. Подумав, що варто поспати. Потім подумав, що вдень ні з ким не стане бачитися, а ввечері залишиться вдома, щоб зібратися з думками. Для нього починалося життя в місті, життя світське. Він хотів, перш ніж повернутися до своєї колишньої практики, трохи поміркувати й підготуватися, встановити для себе правила, обговорити із самим собою, якою має бути його наступна лінія поведінки.
Він наказав Стефенові:
– Якщо хтось прийде й запитає про мене, скажи, що я ще не повернувся. Попередь швейцара. Скажи Джеймсові, що він не потрібен мені сьогодні, але хай прийде ввечері, щоб одержати мої настанови. Скажи, щоб обід мені приготували на третю годину, а вечерю – на дев’яту. Поки що все.
Він заснув майже відразу. О другій слуга його розбудив. І повідомив йому, що перед полуднем приходив дюк ді Ґриміті, довідавшись від маркізи д’Ателета про його повернення.
– Ну то й що?
– Синьйор дюк сказав, що ввечері прийде знову.
– Дощ досі йде? Відчиніть навстіж віконниці.
Дощ уже вщух. Небо очистилося від хмар. Промені від блідого сонця проникли до кімнати, освітивши старовинний гобелен, на якому були зображені Діва Марія з малюком Ісусом і Стефано Спереллі – цей гобелен Джусто привіз із Фландрії 1508 року. І погляд Андреа став повільно ковзати по стінах, оглядаючи тонкі шпалери, гармонійні барви, благочестиві постаті, які були свідками стількох насолод і всміхалися йому, коли він прокидався, й навіть утішали його, коли він не міг заснути, поранений. Усі ці знайомі й улюблені речі, здавалося, вітали його. Він милувався ними з дивним захватом. І в його душі виник образ донни Марії.
Він трохи підвівся на подушках, запалив сигарету й поплив за рухом своїх думок із почуттям любострастя й хоті. Дивовижна солодка млість розтеклася по його членах, і його душа почувалася цілком щасливою. Він змішував свої фантазії з хвилями диму в неяскравому світлі, де кольори й форми здавалися розмитими й лагідними.
Якось несподівано його думки розлучилися з минулими
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Насолода», після закриття браузера.