Читати книгу - "Консуело"

безсумнівно. Ось уже чверть години, як я дивлюся на вас сплячу, щоб розгледіти при денному світлі, чи гарніша ви, ніж я. Зізнаюся, мене це почасти тривожить, і хоч я й поставила хрест на своїй любові до Альберта, але мені все-таки було б трохи прикро, якби він почав задивлятися на вас. Хай там як, але він тут єдиний чоловік, а я досі була єдиною жінкою. Тепер нас дві, і якщо ви мене затьмарите, я цього вам не прощу.

— Ви полюбляєте насміхатись, — відповіла Консуело. — Це невеликодушно з вашого боку. Залиште ці злі жарти і краще скажіть мені, що ж у мені незвичайного? Може, моя колишня потворність повернулась? Я гадаю, що це саме так.

— Скажу вам усю правду, Ніно. Зараз, при першому погляді на вас, коли ви лежали така бліда, напівзаплющивши величезні, скоріше зупинені, аніж сонні очі, звісивши з ліжка худу руку, зізнаюся — я пережила хвилину тріумфу. Але чим більше я дивилася на вас, тим більше вражала мене ваша нерухомість, ваш воістину царствений вигляд. Знаєте, рука ваша — це рука королеви, а у вашім спокої є щось гнітюче, щось підкорююче, — я й сама не знаю що. І раптом ви почали здаватися мені страшенно гарною, а тим часом погляд у вас дуже лагідний. Скажіть мені, Ніно, що ви за людина? Водночас ви й приваблюєте й лякаєте мене. Мені дуже совісно за всі ті дурниці, які сьогодні вночі я встигла вам наговорити; ви мені ще нічого не сказали про себе, а самі вже знаєте всі мої вади.

— Якщо в мене вигляд королеви, що, правду сказати, ніколи не спадало мені на думку, — відповіла Консуело, сумно всміхаючись, — то хіба тільки королеви жалюгідної, розвінчаної. Краса моя завжди здавалася мені досить спірною. Якщо ж ви хочете знати мою думку про вас, мила баронесо Амаліє, то ви підкупили мене своєю відвертістю й добротою.

— Що я відверта — це так, але чи відверті ви, Ніно? Щоправда, у вас відчувається велич, шляхетна чесність, але чи здатні ви розкривати душу? Гадаю, що ні.

— Погодьтеся, не мені ж робити перші кроки. Це ви, моя теперішня покровителька й хазяйка моєї долі, маєте викликати мене на відвертість.

— Ваша правда. Але ваша розсудливість лякає мене. Скажіть, ви не будете занадто мене картати за моє легкодумство?

— Я не маю на це ніякого права. Я ваша вчителька музики, і тільки. До того ж бідна дівчина, що вийшла з народу, як я, завжди мусить знати своє місце.

— Ви з народу, горда Порпоріно?! О, це неправда! Цього не може бути! Скоріше ви здаєтеся мені таємничим нащадком якого-небудь князівського роду. Чим займалася ваша мати?

— Вона співала, так само як і я.

— А ваш батько?

Консуело зніяковіла. Вона не приготувала заздалегідь відповідей на всі нескромно-фамільярні запитання юної баронеси. Річ у тім, що вона ніколи нічого не чула про свого батька, і їй навіть не спадало на думку поцікавитися, чи був він узагалі в неї.

— Так я й знала, — вигукнула, заливаючись сміхом, Амалія, — ваш батько був або іспанський гранд, або венеціанський дож.

Тон цієї розмови здався Консуело легковажним і образливим.

— По-вашому, — зауважила Консуело з відтінком невдоволення, — чесний майстровий або бідний артист не має права передати своїй дитині природжену шляхетність? Вам здається, що діти народу мусять бути неодмінно грубі й потворні?

— Те, що ви сказали, це шпилька на адресу моєї тітки Вінцеслави, — заперечила баронеса, сміючись іще голосніше. — Ну, пробачте мені, дорога Ніно, якщо я трохи вас розсердила, і дозвольте мені вигадати про вас найкрасивіший роман. Одначе, любонько, одягайтеся хутчіше: зараз залунає дзвін, і тітонька скоріше заморить усіх нас голодом, аніж накаже подати сніданок без вас. Я допоможу вам відчинити ваші скрині, давайте ключі. Я впевнена, що ви привезли з Венеції гарнесенькі туалети й тепер просвітите мене стосовно мод: адже я так давно животію в цій дикій країні.

Консуело, кваплячись причесатися й навіть не чуючи, що їй говорить баронеса, віддала дівчині ключі, а Амалія, схопивши їх, поспішно заходилася відчиняти першу скриню, уявляючи, що вона повна платтів; але, на превеликий її подив, у ній не виявилося нічого, крім стосу старих-престарих нот — друкованих, напівстертих від тривалого використання, та рукописних, на перший погляд зовсім малозрозумілих.

— Що це таке? — вигукнула вона, витираючи поспішно свої гарненькі пальчики. — У вас, мила Ніно, предивний гардероб.

— Це скарби, — відповіла Консуело, — обходьтеся з ними шанобливо, дорога баронесо. Тут є автографи найбільших композиторів, і я погодилася б скоріше втратити голос, аніж не повернути ці ноти Порпорі, який довірив їх мені.

Амалія відчинила другу скриню: вона була повна нотного паперу і творів про музику, композицію, гармонію й контрапункт.

— А! Розумію. Це ваша скринька з коштовностями, — мовила вона сміючись.

— Іншої в мене немає, — відповіла Консуело, — і я хочу сподіватися, що й ви будете часто користуватися нею.

— Час добрий! Бачу, що ви сувора вчителька. Але ви не образитеся, мила Ніно, якщо я запитаю, де ж ваші плаття?

— А он у тій маленькій картонці, — відповіла Консуело, прямуючи до неї; відкривши її, вона показала баронесі простеньке чорне шовкове плаття, акуратно складене.

— І це все? — запитала Амалія.

— Так, усе, крім мого дорожнього костюма. Через кілька днів я зроблю собі на зміну ще таке ж чорне плаття.

— Так ви в жалобі, моя дорога?

— Можливо, синьйоро, — серйозно відповіла Консуело.

— У такому разі пробачте мені. Я мала сама здогадатися з вашого вигляду, що у вас горе, і я ще більше люблю вас за це. Це зблизить нас, тому що в мене також є причина бути смутною і я могла б уже носити жалобу по призначеному мені чоловікові. Ах, мила Ніно, не жахайтеся моєї веселості, часто я намагаюся заглушити нею глибоке горе.

Вони поцілувалися й спустилися до вітальні, де їх уже чекали.

Консуело відразу помітила, що у своєму простому чорному платті й білій косинці, скромно заколотій під самим підборіддям шпилькою із чорного янтарю, вона справила на канонісу сприятливе враження. Старий Християн, здавалося, тепер менше її соромивсь, а люб'язний був так само, як і напередодні. Барон Фрідріх, який заради чемності не поїхав цього дня на полювання, заздалегідь приготував для гості, бажаючи подякувати їй за турботи, які вона брала на себе відносно його дочки, безліч люб'язних фраз, але так і не зміг вичавити із себе жодного слова. Зате, сівши з нею поруч, він до того наївно й набридливо старався, пригощаючи її, що сам підвівся