Читати книгу - "Роман про добру людину"

Не вразила Стецька й Ґудзієва нехитра, хоч і задушевна проповідь. Тобто, трохи вразила, як завжди, коли Стецько слухав про світле й праведне, щоразу дивуючися, чому нічиє інше казання його так не зворушує (а Стецько, як не перешкоджала чарка, — горілка кидалася Стецькові не в голову, а лише в ноги, — не пропускав нагоди ні в греко- католицькій, ні в православній церкві послухати одну-другу проповідь, бож, властиво, тільки заради священичих оповісток він і вчащав до храму Божого, ще з дитинства винісши невигойне замилування до казань, і то чи не завдяки тому, що вони, — хоч і як інколи гіркота заболочувала душу, обертаючи світ на суцільну пустку, — завжди сповнювали серце розрадою: поки з амвона лунає слово Господнє, усім лихам дасться якось зарадити і люди прийдуть до тями?), попри те, що Ґудзієві проповіді не тільки не відзначалися особливою винахідливістю, а й подекуди звучали, як настирливе нагадування чогось дуже знайомого, лише тимчасово пущеного в непам'ять, ніби отець, поглинений думкою, як людям вкласти в груди, якщо не сніп то бодай скалочку світла, що його більшість зреклася, залякана м'ясорубкою зла, — з надмірної ретельности і сам не помічав, як повторюється?

Самозрозуміла річ, це ще не означало, ніби Ґудзій дослівно повторювався. Кожної відправи слуга Божий говорив про різне, однак те різне (не виключене також, що Стецькові це лише так запам'ятовувалося, оскільки, слухаючи Ґудзія, він частенько міркував про своє) зводилося до одного незмінного змісту, байдуже, чи йшлося про Содом і Гоморру, таборові неподобства, безхмарне сумління, ні разу не скаламучене сумнівами, самостійну Україну, чи відповідальність кожного за все, що в світі діється. Мовляв, він, Ґудзій, не гідний проповідувати слово Боже (він це завжди усвідомлював, тільки як же йому було йти проти волі Всевишнього, Якому саме тієї миті нічого ліпшого не трапилося на похваті, крім Ґудзія?), але нехай крізь недолугі слова люди слухають не його, грішного чоловіка й горе-священика, а живого Бога, власне сумління, якщо не хочуть перетворитися на купку мерзенної гиді, якої ніщо не порятує. Зло хутко просякає в серце, та не хутко звідти виходить. Отож нехай мають відвагу бути добрими й не відпекуватися від активного співчуття, боячися простягнути соломину потопельникові з міркувань, ніби добро не виплачується, і тому замість панькатися з ближнім, — ускочив у халепу, то й сиди, моя хата з краю! — треба швидше самому поколінкувати перед Мороком, поцілувавши ратицю зла, аби врятуватися від смерти. Найстрашніше не смерть, від неї й так ніхто не втече, — не вигнання, не каторга, а коли істота, створена на Божу подобу, зі страху за коротку секунду амебного животіння гасить у собі вічний вогник добра, забуваючи, що Всевишній усе знає, і все чує, навіть коли людині, затисненій, завдяки власній слабодухості, з усіх сторін свинячими писками зла, в розпачі і ввижається, ніби Він осліп і Йому позакладало.

Звичайно, чоловіка на похміллі, заки йому спасенна чарка ще не повернула втраченої рівноваги, пройняла б і менш доскіплива проповідь. Однак тепер не вона вразила Стецька (зрештою, він її навіть не повністю розбирав, заполонений відчуттям: його, Стецька, то раптом нема, хоч він і стоїть і не рухається, то він знову є, проте настільки чужий сам собі, ніби то й не він; а все це діється з ним виключно тому, що два кроки від нього з Юхима Котельникова, який поглядом палить Ґудзія, на Стецькових очах висотується чорна хмара- зашморг, чого інші, навіть попадя, чомусь не помічають, хоч Юхим через голови молільників, не поворохнувшися з місця, пробує цією хмарою-зашморгом удушити Ґудзія.

Стецько силкується закричати, але не годен ні видобути голосу, ні бодай штовхнути Юхима, щоб унедійснити мару, яка зараз подолає Ґудзія, бож отець у цьому нерівному двобої не борониться. Проте хоч Ґудзій і не борониться, Стецько з подивом зауважує: банькатий здоровило Юхим раптом м'якне, хмара-зашморг щезає в повітрі кільцем цигаркового диму, і Юхим, не витримавши німого двобою з Ґудзієм, двобою не на життя, а на смерть, про що, крім Стецька, ніхто не здогадується, сірий і згорблений, як сновида, прямує геть із церкви, щоб назавжди зникнути з табору). Вразила Стецька (і то саме тоді, як між Юхимом і Ґудзієм відбувалася невидима сутичка) несамовита, аж відчутна на дотик. Вища присутність за Ґудзієвими словами, — чи не перед цією Вищою присутністю, а не перед Ґудзієвим поглядом, і сплохував Юхим? — хоч це й тривало лише уламок миті. Але цієї миті вистачило, щоб надати Ґудзієвому уривчастому казанню (це навіть Стецько запримітив, бож назагал отець висловлювався і плинніше, і взагалі якось інакше: наче й трохи подібно, а заразом і цілком інакше) такої щемливої, аж серце заходилося, незабутньої вагомости, яка ледве чи первісне містилася в його проповіді, бо хвилинами Стецькові здавалося (та й не тільки Стецькові), ніби Ґудзій і сам не тямить, що виголошує.

А втім, Ґудзій і справді хвилинами не тямив, що говорить, проте не від болю, який на короткі проміжки зачоповував віддих (бож порізане тіло, нашвидкуруч перев'язане випраними спідніми, забутими на мотузку поблизу другого барака, відмовлялося служити), а від гнітющого страху: ану ж вій не витримає й зімліє (перш ніж Юхим угледить його й щезне з табору, щоб почати нове життя, — а він його почне, в це Ґудзій непохитно вірив, хоч Юхим і глузував з отця, мовляв, даремно той уболіває за Юхимову душу й сумління: душі ні в кого нема, а сумління його ані трохи не мордує, він навіть не уявляє, що воно таке, зрештою, хіба на його місці хтось вчинив би інакше? Та Ґудзій з власного досвіду знав: зараз сумління не мордує, а за мить зі світу зведе, від цього ніхто не застрахований, однак іншу людину можна врятувати лише ціною власного життя, і ясновидна присутність цієї правди світляним стовпом виповнила йому по вінця середину, і він, уже не чуючи ударів ножа, далі вигукував: убиваючи іншого, людина вбиває себе! ніколи не пізно покаятися і Юхим мусить розпочати нове життя, скинувши з себе ярмо зла, в яке він у хвилину слабодухости, коли йому забракло відваги відстояти людину в собі — а це доводиться ж на кожному кроці, — встромив шию в диявольський хомут майже з тією самою затятістю, з якою тепер він, Ґудзій, намагається встояти). Бож Ґудзій усвідомлював: щойно він упаде й люди довідаються про його поранення, навіть якщо він і мовчатиме, одразу вийдуть на світло денне і відвідини репатріяційної комісії на стадіоні і подробиці Юхимової участи в таборових