Читати книгу - "РАЙ.центр"

Люба задерла голову — а небо де? Оце так туман… Зверху біла вата, по боках — біла вата, під катерком… Люба раптом спіймала себе на думці, що по цьому дивовижному туману можна запросто йти куди завгодно. Перескочити через борт, стати на білій ваті, йти світ за очі — збентежено, щасливо.

Поруч із Любою всілася Галка.

— Ну ти даєш! — розсміялася Люба. — Нащо кинула штурвал?

Дивись, який туман! Зараз вріжемося у берег, і що тоді?!

— Не вріжемося. Тут нема берегів.

— Де це тут? — сполошилася Люба. Підхопилася. Озирається.

Галка зітхнула, стала поруч із Любою.

— Невже й досі не зрозуміла?

— Чого?

Галка зазирнула Любі в очі і сказала:

— Що ти… померла.

Люба насупилася, зиркнула на Галку недобре.

— Яка ж ти мстива людина, Галко! Ну гаразд… Вчора я наговорила тобі зайвого… Вибач. Мабуть, я ще не заспокоїлася, не дала ладу думкам, не вилікувалася… Вибач, чуєш?

— Чую, чую. А ти… Ти почула?

Галка сумно всміхнулася, зробила до Люби крок, наче втішити хотіла.

— Досить дурні! — Люба відштовхнула Галку. — Повертай назад! Не повернеш, тоді пристань до берега. Пішки піду.

Галка озирнулася навкруги.

— Йди. Все — наше…

На Любу глянула, перескочила через борт катерка, стала на білому тумані, як на твердому камені. Любу до себе поманила.

— Давай до мене. Поруч побуду. Поки звикнеш…

Люба озирнулася розгублено і серед безмежного білого простору не побачила нічого, за що би можна було зачепитися. Хоча б оком. Тільки катерок, Галка і вона, Люба. Страх швидше погнав думки.

— Я не померла! Не померла! — закричала Люба.

— Втонула. У Дніпрі. — Галка пішла до катерка, перелізла через борт. Всілася посеред палуби, наче нічого не сталося.

— От дурна! — розсміялася Люба. — Мене врятували двоє хлопців.

— Душу твою врятували.

— Душу?

— Так. Вояки Дорошенкові. Вчасно прокинулися… Якби не вони…

— Ти брешеш! — закричала. Підскочила до Галки. На коліна поряд з нею упала. — Ти брешеш, Галко! Ну скажи…

— Навіщо у Дніпро кинулася?

Люба завмерла — останній шматочок спогадів несподівано виринув з підсвідомості, затуливши останню прогалину в подіях тої ночі.

— А я… Я не кинулася! — зраділа. — Галко, чуєш? Я не кинулася!

— От тепер ти брешеш, — спокійно відказала Галка.

Ні, ні! Люба так чітко побачила ту неймовірну миттєвість, що чим завгодно б заприсяглася — не бреше. Вона бігла по мосту, бо вперед і вперед штовхала незнайома наполеглива радісна енергія, вимагала руху, дій. Вона хотіла з мосту побачити дім Максових батьків. Чудове місце для одкровень — між небом і землею. Вона би змогла. Вона би обійняла Макса, розповіла, чому так боїться знайомитися з його батьками. Вона вірила — Макс повільно йде слідом, може, здивовано спостерігає, як Люба добігла до середини мосту, як вчепилася в мостову огорожу, вдивляється в бік «Царського села» і все ніяк не може роздивитися — де ж той вогник, де те вікно, за яким на неї чекають… Не видно! Не втрималася. Аби вище — точно побачить. Полізла по мостовій огорожі наверх. Відчайдушно чіплялася за металеві конструкції. Ще трохи вище, і вона зможе розпізнати… Здається, вже бачить… Вхопилася однією рукою за металеву балку, обернулася назад, на міст, туди, де мав стояти Макс. Крикнути — бачить!

…Порожній міст. Міцніше вхопилася руками за металеві конструкції, шукала ногами опори. Не знайшла. Хитнулася. Оступилася. Руки не втримали тіла…

— Галко! Я… оступилася. І не збиралася кидатися у річку. Оступилася і зірвалася. Отака прикра випадковість.

— А-а-а… — задумалася Галка. — А я все думала, що то за примха Божа — душу самогубці рятувати.

— Я не самогубця! — закричала Люба. Стояла на колінах, лупила кулаками по дерев'яній палубі. — Ну як тобі пояснити, щоби ти вже повірила — я не самогубця і я не померла? Чуєш, Галко!

Галка закрутила на потилиці довгі чорні коси, простягнула до Люби прозорі бліді руки. Гладила по рудим кучерям, усміхалася сумно.

— Кинь вже біситися… Ти ж не дурна. А я… Я не Галка.

— А хто? — Люба раптом знесилилася, упала на палубі поряд із Галкою.

— Колись мене звали Сонею. Я… давно померла… Тебе тоді… ще не було.

…По той бік життєвих суєт час обходиться без годинників. Не знамо скільки Люба і Соня просиділи на дерев'яній палубі дивного катерка посеред неосяжного білого простору. Люба плакала. Обмацувала власне тіло, не вірила і плакала, плакала, поки остання жива сльозинка не скотилася щокою і не впала на коліна. Соня не заважала. Сиділа поруч, тихо вела про вічне життя і короткий проміжок, що тільки й лишився у Люби, щоби попрощатися з гамірним земним світом. Дивна Божа примха… Соні такого не випало, а Люба — бо тіла ще не знайшли! — може вночі відвідати одне-єдине місце на всій землі, сказати найголовніше, таке справжнє і вагоме, заради чого тільки й варто повертатися у світ людей. Люба запанікувала… Десятки знайомих, академія, космос на Костянтинівській, покоцана бруківка на Андріївському — все відступало, звільняло дорогу тому єдиному, хто подарував любов і крила. Макс…

Звичайно. Макс. Люба прийде до нього вночі, всядеться біля постелі, розсміється — мовляв, отака я незвичайна дівчина, спочатку трохи поплавала, потім зникла, а тепер пробралася до тебе, Максе, щоби сказати лише кілька слів… Що любов — нова наука, всі попередні теорії, досвід і знання втрачають сенс. Що любов кривиться від брехні, як від гіркого цитрусу. Що гріх один — не довіряти своїй любові. А вона… зрадила собі, оступилася, розбила цноту, наче сором. І… покотилося… Вона так хотіла навіки забути, що так страшно оступилася, посіяла сумніви в серці коханого, що насмілилася їхати до його батьків… Вона тільки хотіла не кривити душею і посеред порожнього мосту признатися про те, що вже знайома з подружжям Сердюків. Вона би змогла, просто… оступилася і полетіла в Дніпро. Він не винен… Вона просто не здогадувалася, що все так серйозно: якщо тебе вдарили по одній щоці, підставляй другу, якщо оступилася раз, оступишся знову…

Звичайно, Люба піде до Макса. Можливо, і не буде так докладно виправдовуватися. Можливо, скаже головне: любов — рай. Не околиці й задвірки, центр дивовижного раю, огородженого неприступними серцями від заздрощів і пліток. Вона хоче про це… довго-довго думати. Вона знайшла куточок, де ніхто не заважатиме їй довго думати про любов. А він… Певно, зустрінуться колись.

Соня поклала бліду тонку руку на Любині коліна.

— Знайшла головне місце на землі?

Люба затримала погляд на Сониній долоні з тонкими пальчиками.

— Чому