Читати книгу - "Марта"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Одного дня — ніби дзвінок будильника:
— Женщіна, нікакіх сєводня пєрєдач.
— Ні? Не можна? Ну, візьміть! Що ж я робитиму з цим усім?
— Хочєшь, я сьєм, — сміється, щурить очі, прикурює папіроску.
Марта розгубилася, не відповіла. Йшла і йшла вулицями міста, не помічала нічого навколо себе. Вона останнім часом так і ходила, не звертаючи уваги на пору року, будівлі, перехожих, дерева. Але зараз у неї було відчуття, ніби її збудили раптово і вона не може втямити, хто вона і де. Може, це справді сон? Все пливе чи то в тумані, чи то в потоці її сліз, зливається у єдину сіру масу. І лиш окремі фрази долітали до неї.
Раптом щось змусило Марту зупинитись і обернутися. На протилежній стороні вулиці стояв і пильно розглядав її розгублену постать Іван. Побачивши, що жінка його помітила, він різко повернувся і швидко пішов геть. Марта трохи постояла в заціпенінні, а потім кинулася його наздоганяти. Десь поруч засигналило авто, але вона на те не зважала. І щось було дуже принизливе і незграбне в тому, як вона бігла з торбами, спотикаючись, за Іваном.
— Постривай! Іване! Іване! — гукала вона до його спини ніби не своїм голосом, але він навіть не стишував ходи.
Нарешті Марті вдалося наздогнати його і шарпнути за плече. Він мусив зупинитися.
— Що робити, Іване? Він же не винен! Я нічого не розумію! І передач не приймають, — вона говорила збиваючись, суцільним потоком, ніби причинна.
— Марто, я тобі нічим не можу допомогти. Герберт сам винен.
— А може, все-таки можна щось зробити? Щось іще зробити? І чому не беруть передачу? — Марта благально заглядала в очі Іванові.
Здавалося, що зникла вся її неприязнь до цього чоловіка. Він зараз — цар і Бог. Людина, яка знає те, чого вона ніяк не може зрозуміти, і, можливо, ще може врятувати Герберта...
— Марто...
Іван не знав, що сказати цій дивній жінці, яка так несподівано час від часу виринала з його минулого в різних іпостасях. Вона була стомлена, змарніла, видавалася старшою за свій вік, запнута теплою сірою хусткою. Старенький сірий костюм обвис на ліктях, де-не-де подерся. Іван навіть здивувався, як колишня модниця і кравчиня могла залишити щось принаймні не зашитим.
— Марто, Герберт сам винен. Навіщо було так задиратися зі слідчим?
— Не розумію. А як бути з передачею?
Іван спохопився. Збагнув, що Марта не знає того, що відомо йому.
— Він мертвий, зрозуміло?
Харків, травень 1929 рокуІван долонею пригладив скуйовдженого чуба. Була глуха ніч, а він усе нидів над паперами — безцільно, без жодного конкретного результату. Сюди хоч би краплинку його борецького завзяття року так 1920-го. Але ж ні.
Це тривало вже довгенько, та він навіть собі не признавався у дивній своїй хворобі. Здавалося, навколо все якось змертвіло, а реальність набула дивної драглисто-ті, глевкоти поганого сну. Світ навколо хитався, а під ногами чоловік уже не відчував твердого грунту. Ідеї, які ще вчора запалювали Івана, змушували зриватися з ліжка зранку і не спати ночами, давали приємне відчуття правоти і вірності обраного шляху, зникли. Ні, не розвіялися у тумані одноманітної буденщини, а втратили свою вагу. Пустка, міраж.
І від цього відчуття порожнечі його проймали раптові напади панічного стану. Такого страху, що пронизував кожен міліметр його душі, ба, навіть кінчик кожної волосини. Серце гупало, вискакуючи з грудей, а чоло покривалося рясними краплями поту.
Два тижні тому він повернувся з області з найтяжчої у його житті війни, хоча і з німцями воював, і в громадянську героєм був. Ха! Героєм! І уста скривились у гіркій посмішці.
Повернувся він із «війни за хліб». Як говорилося, зі справжнього політичного екзамену. І тільки він знає, що того іспиту не витримав... Ці два тижні у Харкові пройшли, немовби вві сні. Жив на автоматі, й усе тут. А вчора викликали його до начальства і кажуть: так-то й так, ви хороший комуніст, гарно попрацювали над хлібозаготівлями, шкода, звичайно, що шлунок прихопив, та то нічого, ви вже здоровий, маємо для вас нове призначення, треба куркуля в усій радянській Україні до нігтя придушити. Іван за похвалу подякував, за довіру теж і вийшов з кабінету, немов очманілий.
Невже знову той жах? Безконечні обходи селянських дворів, і задушливі зібрання у сільраді, і сон по дві-три години на день, і обличчя. обличчя.
Вже тільки вдома Іван помітив, що десь купив пляшку горілки. Не півпляшки
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Марта», після закриття браузера.