Читати книгу - "Останній пророк"

Есхілових трагедій. Де вона тепер? Бо синові вже не до Есхіла, та й його грецька вимова просто жахлива. Патрон більшу частину часу провів у нарадах або одпочивав від двох великих гостин — чисто варварське обжерство й пияцтво, — а я мав час читати, думати й оглядати місто. Воно велике, але немає в нім нічого цікавого для нас. Ірод набудував силу палаців і перебудовує жидам їхній храм. Але що цікавого й вартісного може створити світ після нашого пантеону? їхній храм випадає, як купа каміння, а жерці видаються мені юрбою причинних. В амфітеатрі, на зразок латинський, смердить кров’ю і тваринами. Казали мені, що кожних п’ять років одбуваються там гри на честь Цезаря. Шкода мені його тіні. А взагалі, не варто на все це ступлювати стилоса…

Наших там багато. Що вони роблять, — ти знаєш. Те що й усюди: багатіють і хиляться перед римською каліґою. Пальці ж наші корчить од чужих стилосів, а грецька душа викривляється від чужих ідей. Але що проти цього може чинити філософ, та ще й раб і скриб славетної фамілії Варів?.. Та досить нарікань! Краще послухай про одну пригоду, яка там сталася зі мною та змушує мене й далі обтяжувати твою терпеливість.

Одного дня, перед полуднем, натрапив був я, блукаючи по Єрусалимі, на малий шиночок під мурами, а в нім на старе самоське. Те, знаєш, що єдиного його ковтка вистачає, щоб оживити в грецькій душі всі відчуття рідної землі. Власниця того шинку, вдовиця Клеофаса зараз же пізнала в мені земляка й запросила до садочка за хатою, де кількох одвідувачів смакувало, як хотів і я, те ж самоське. Мене зустріли ніби давнього знайомого — все наші земляки — й запросили до гурту. Розмовляли про якусь нову філософію. Але, ухилившись од розмови, пив я самоське й лише з великою цікавістю слухав. Промовцем був теж наш земляк, але звідкілясь із Великої Греції. З його слів виходило, що він належить до якоїсь філософської школи, незнаної мені, але подібної, як я розумів, до наших пітагорейців. Її члени живуть майже анахоретами: не їдять м’яса, не знають жінок, перебувають на відлюдді. Та в цім ще не було б для мене нічого дивного.

З перебігу розмов довідався я, що свою філософію засновують вони виключно на жидівській космогонії, на жидівських філософах — вони звуть їх профетами, — які нібито віддавна заповідають прихід якогось великого, найбільшого профета, майже деміурґа. Цікаво, що про тих профетів не згадує нічого ані Платон, ані Айнесідемос. Одначе нашому землякові нічого не перешкоджало так певно стояти за тими жидівськими сподіваннями, як, мабуть, того не робив би й справжній жид. І це, вчителю, до такого дійшли греки!

І ось із його слів довідався я, що той очікуваний має зватися так якось як Мейсеос, чи Мойсіс, що по-нашому значить Христос. Він буде сотером[31] не лише для тих, хто в нього вірить, але й для цілого людства. Ні, ти лише уяви собі, вчителю! Спасителем усього людства! Не лише їх, жидів, чи й нас, греків, але всіх, усіх, в Азії, на Сході й Европі! Від гіперборейців до стовпів геркулесових! Щось подібне має, як пригадую, й римський Верґілій у своїй четвертій еклозі Буколік. Він там також пророкує, що з приходом на світ якоїсь дитини зійде на землю золотий вік. Якби я не був переконаний, що наш земляк не знає латинської мови, — міг би думати, що він начитався Верґілія. Але ж Верґілій не філософ, а поет! Найнебезпечніша істота серед громадян держави, погоджуюся з божественним Платоном. І так дивно звучить для нашої філософської логіки, коли мрії поетів, усе одно, чи жидівських чи грецьких, робляться об’єктом філософських міркувань.

Але той промовець увесь час оповідав про очікуваного Мейсеоса з таким переконливим запалом, немов сам він уже був одержав від нього вістку, ніби вже бачив його десь за містом, розмовляв із ним, діставав од нього накази чи поради. Цікаво, що він називав його, як і Верґілій, дитиною, яка буде подарована світові. Він давав йому вишукані й переконливі імена, звучи його Тавмаст, Символ, Теос могутній, Архонт мужній, Патір вічности й Базилевс миру. Він говорив про його предивні діла й учинки, так немов вони почали вже діятися, а народи й землі починають користати з його добродійности. Він говорив, що той Мейсеос змінить світ, перебудує його від основ: не буде тоді ані зла чи насильства, не буде воєн, ні бідних ні багатих, переможців і переможених, рабів і патронів… Справді золотий вік!.. Які захоплюючі образи, які великі надії!..

Але я посміхався. Та ж то справді міг би бути лише Логос (він і так навіть називав його), якщо зміг би подолати всесильну Ананке й божеських даймонів у кожному з нас! Ту Ананке, що її не в силах змінити й вічні боги! Тих даймонів, що не підлягають і олімпійцям! Божественний Платон, який просвітив душу людини, як промінь просвічує кристал, і той сумнівається, чи людська природа зможе обійтися хоч би без того, щоб бодай не терпіти рабства. Треба справді бути Великим Деміурґом, щоб змінити натуру людську, треба справді бути засліпленим на природу світу, щоб вірити, що такий Христос може прийти, що вже йде, та закликати і очікувати його.

Отож я слухав цього спантеличеного жидівськими ідеями земляка й думав собі: жаден пророк не переконає мене, що цей галасливий, смердючий і забобонний жидівський нарід може видати з себе всесвітнього сотера… І він має спасати й нашу Гелладу!..

Мені нарешті стало смішно й нудно. Я допив своє вино й залишив шиночок. Та й швидко був забув про цілу пригоду. Але ось, дорогий учителю, від кількох днів, особливо як минулася небезпека бичування, переслідують мене дивні сумніви. Бо, перечитуючи нашого спільного вчителя, не можу не бачити, як жалюгідно не вирішив він до кінця відношення