Читати книгу - "Шалена"

– В Амброджо? Ні. У нього були тільки друзі. Усі його любили.

– Ми питаємо тому, signora, що хочемо переконатися, що це був суїцид.

Схиляю голову набік. Мій невинний мозок не розуміє, до чого вони хилять.

– Тобто?..

Я своєю нікчемною жіночою логікою не можу дійти до цього.

– Ми вважаємо, що його могли вбити.

– Вбити?

Вбити?

– На цій стадії розслідування ми не можемо цього виключити.

Чорт.

– А є якісь докази того, що його було вбито?

– Ні, поки що ні. Наразі здається, що він справді стрибнув, але це могли інсценувати.

– Інсценувати?

Звідки він знає про сцену? Сцена амфітеатру? Сподіваюся, ми відтерли всю кров. Було дуже темно.

Я гепаюсь на канапу. Руками допомагаю собі не впасти й провалююся в подушки. Нащо тут стільки подушок? Моя сестра була одержима м’яким декором.

– Так. Його могли вбити… хтось міг скинути його зі скелі, коли він був уже мертвий.

– Зрозуміло, – кажу я.

Та я геній. Треба було підробити передсмертну записку.

– Ну, наскільки я знаю, ворогів у нього не було. Минулого вечора, як я й сказала, він здавався сумним. Пригніченим. – Замовкаю. Вони обидва уважно слухають, навіть той, який не говорить англійською. – Вранці, коли я не могла його знайти, я захвилювалася, що він може втнути якусь дурницю. Як от це! Мій чоловік зазвичай… перегравав.

– Перегравав?

Я зітхаю та глибше вминаюся в подушки, обіймаю одну з них, міцно притиснувши до грудей.

– Так, розумієте… ви, італійці, такі милі. Такі пристрасні. Романтичні. – Я усміхаюся поліцейським. Вони розуміють, про що я. – Завжди зриваєтеся через якісь прикрі дурниці, робите з мухи слона…

– Слона, signora?

Вони втуплюються в мене. Напевне, для них це незнайомий вираз. Вони тут на Сицилії що, слонів не бачили?

– Він і раніше погрожував убити себе, коли через щось засмучувався. Я ніколи не ставилася до цього серйозно. Я думала, це просто фігура мовлення, розумієте?

Вони дивляться один на одного, а потім кремезніший записує щось у замацаний нотатник. Можливо, мені час замовкнути. Можливо, я й без того вже сказала забагато?

– Signora, де ви були вчора ввечері? – питає він.

Мої плечі напружуються. Мені не подобається це запитання?

– Я? А що? Я була у віллі.

– Хтось може це підтвердити?

Це що таке? Вони перевіряють моє алібі? Це перехресний допит? Стіни вітальні стискають мене дедалі міцніше. Стеля опускається. Мені бракне повітря.

– Будь ласка, відповідайте на запитання.

– Я була сама із сином. Йому десять місяців. – Здається. Десь так. Чи п’ять? Чи сім? Чи рік?

Мені потрібно на вулицю. В мене нервовий зрив. Спершу я дізнаюся, що сестра планувала моє вбивство, а тепер копи тут щось винюхують. Мій тиск скажено підстрибує. Я зриваюся з канапи, розчиняю вікно, висуваю голову назовні. Глибоко вдихаю: плюмерії. Озираюся на поліцейських: лама щось записує. Знову. Що він там калякає? Детективний роман? Сценарій кіно про поліцію? Новий епізод «Комісара Монтальбано»? Цікаво, чи підозрюють вони мене?

– Тіло в моргу в Катанії.

Засовуюся назад у кімнату.

– Ось візитівка з контактами для організації похорону, – каже поліцейський. Він кладе маленьку чорну картонку мені на долоню.

– Так. Точно. Дякую, – кажу я. – А коли я зможу забрати машину?

Мені так подобалася «ламборґіні».

– Ми привеземо машину, щойно експерти закінчать із нею, я думаю, сьогодні ближче до вечора.

Він дивиться на мене й насуплюється.

– Мушу попередити вас, signora, новини про смерть вашого чоловіка з’являться в сьогоднішніх газетах. – Arrivederci, signora. Співчуваємо вашій утраті.

– Ви скажете мені, якщо з’явиться нова інформація? Якісь зачіпки? – питаю я, а мої очі виблискують крокодилячими слізьми.

– Certo, signora[106]. Arrivederci, – каже він. Другий чоловік якось недоладно мені махає. Вони не всміхаються. Я не махаю у відповідь. Вони встають і виходять.

Ну клас. Тепер мені доведеться організовувати похорон. То буде заноза в дупі. Треба було зняти того персня й розбити йому обличчя. Повибивати зуби. А в іншому нам усе непогано вдалось. Ну, або я приречена до кінця днів гнити в італійській в’язниці й дивитися денні телепередачі незрозумілою мовою. В’язничне їдло. Карткові ігри. Миші. Контрабанда наркотиків у дупі. Я не терплю спільних душових. Але ні. Все гаразд. Я дістану собі адвоката, який захищав Аманду Нокс[107], і використаю свій досвід для бестселера. І взагалі, що вони можуть сказати? Що я не Бет? А докази? Їх немає. Жодного. Поки тіло не знайшли, Бет не можна вважати мертвою. Тож лишається тільки тіло Амброджо. Але все вирішиться сьогодні ввечері. Справу закриють. Там не було нічого підозрілого. Ідеальне вбивство, а я ж роблю це всього лише вдруге! Ну що тут скажеш, я швидко вчусь. Я роблю все розсудливо й до пуття: холоднокровно, спокійно, професійно, майстерно… Якщо зовсім щиро, то я навіть не почуваюся винною. Все склалося так, що або я, або вони. Бет із Амброджо перші це почали. Я приїхала сюди тільки заради хорошої відпустки. Я Сінді Лопер. Я просто дівчина, яка хотіла розважитись[108].

Розтягуюся на канапі, скидаю туфлі, кладу ноги на поруччя. Єдина заморока в тому, що всі знають, що з Амброджо все було гаразд. Він був у доброму настрої, лише напередодні сміявся та жартував. Хіба щасливі люди себе не вбивають? Та ще й як. Вмираючи зсередини, люди вдягають маски відваги. Так робив і Амброджо: зовні всміхався, а сам щодня плакав, аж поки не засне. Біднесенький, для нього все це було занадто… напруження від оборудок на чорному ринку, необхідність мати справу з тими тваринами з коза ностри. Можна зрозуміти, чому людина з такими проблемами захотіла вирішити їх усі одразу, стрибнувши в бурхливі води. Можливо, хтось чув, як він лаявся з тим священиком? Так! Звісно! В церкві після меси лишалися люди. Вони могли б наштовхнути копів на думку, що треба перевірити священика. Це б відвело будь-які підозри від його дружини.

А в Італії є смертна кара? Краще заґуґлити. Хапаю телефон Бет. Немає. Її скасували після повалення нацистського режиму, 1 січня 1948 року. Слава Богу! Що люди робили без «Ґуґла»? «Ґуґл» – це новий Бог, «Твіттер» – Христос, а «Інстаґрам» – Святий Дух. Амінь.

Дивлюся в дзеркало, зазираю собі глибоко в очі. Вони – як темно-зелені морські хвилі. Природні басейни, наповнені водоростями й блискучим