Читати книгу - "Рибалки"

— Він скоро впаде, — вдоволено передбачав мій брат, водячи очима, в яких засіла промениста зірка радості, по горизонту, в той час, як у мої швидко прибували бурні води жалю. Мені на думку саме нагодилася розповідь матері про те, як Абулу смоктав коров’яче вим’я, а ще відчуття того, що до такого відчаю його довели злидні й убогість. У нашому холодильнику стояли банки з молоком «Ковбел» і «Пік» — усі з малюнками корів. А він, думав я, мабуть, не міг дозволити собі жодної з них. У нього не було ані грошей, ані одягу, ані батьків, ані домівки. Він був наче голуби з тієї пісеньки, що ми її співали в недільній школі: «Голуб ходить голий». Вони не мають садів, але Бог їх оберігає. Я подумав, що Абулу схожий на тих голубів, і тому пожалів божевільного, як іноді жалію його й тепер.

— Він скоро помре, — сказав брат, обриваючи мої думки.

Ми зупинилися перед сараєм, коло якого якась жінка торгувала різним дріб’язком. Сарай був накритий сіткою проти сонця, а з-під неї виглядало віконечко, схоже на касу. Зверху до низу стіна сарайчика була завішана різними пачками з соками, сухим молоком, печивом, солодощами й іншою їжею. Ми чекали там, і я уявляв, як Абулу падає й помирає на мосту. Ми побачили, як він поклав отруєний хліб до рота й затрусив вусами, жуючи його. Тоді дивилися, як він стояв і вдивлявся у річку, і досі тримаючи обгортку від хліба. Повз нього пройшли якісь чоловіки, один з яких озирнувся на нього. Моє серце збилося з ритму.

— Він помирає, — прошепотів мій брат. — Дивися, його вже, мабуть, трусить, і тому чоловіки на нього дивляться. Кажуть, що коли воно починає діяти, то перш за все тіло починає трусити.

Ніби підтверджуючи нашу підозру, Абулу схилився до мосту й наче почав плювати на нього. Мій брат правий, подумалося мені. Ми бачили вдосталь фільмів, у яких люди кашляли й пускали ротом піну, проковтнувши отруту, а тоді падали на землю і вмирали.

— Ми змогли, ми змогли! — закричав він. — Ми відомстили за Іке й Боджу. Я ж казав тобі. Я так і казав.

Мій брат піднесено заговорив про те, що тепер ми заживемо в мирі, й про те, що скаженець більше не діставатиме людей. Він замовк, коли побачив, як Абулу іде просто до нас, пританцьовуючи й плескаючи в долоні на ходу. Це диво йшло в наш бік, танцюючи й наспівуючи рапсодій про спасителя, в чиї долоні загнали дев’ятидюймові цвяхи й котрий одного дня повернеться на землю. Його псалмодії перетворили спадання вечірнього сутінку на прихід якоїсь езотеричної пори, а ми йшли назирці, вражені тим, що він і досі живий.

Ми пленталися за ним повз крамниці, що стояли на довгій вулиці, аж поки Обембе, котрому бракувало слів, не зупинився й не розвернувся додому. Я зрозумів, що він, як і я, уздрів різницю між неушкодженим пальцем, умоченим у миску з кров’ю, і пальцем, убраним у криваві шати, що натекли з різаної рани. Він зрозумів, що вбити Абулу отрутою не вийде.

Поки п’явка, що вчепилася в мене з братом, пастеризувала наше горе й підтримувала рани свіжими, наші батьки видужували. Наприкінці грудня мати закинула свій жалобний одяг і повернулася до звичайного життя. Вона більше не вибухала раптовими нападами люті, не провалювалася в замасковані мисливські ями горя, і здавалося, що всі її павуки повимирали. Зважаючи на її одужання, наступної суботи, через п’ять днів після нашого невдалого замаху на життя Абулу, ми справили прощальну службу по Ікенні й Боджі, яку відклали на багато тижнів через материну хворобу. Того ранку ми всі, у чорному вбранні, включно з Девідом і Нкем, набилися в батькову машину, яку напередодні лагодив містер Боде. Його роль у нашій трагедії зблизила з ним нашу родину, і він багато разів навідувався до нас у гості, одного разу навіть зі своєю нареченою, дівчиною, чиї зуби стирчали так, що майже не давали їй щільно закрити рота. Батько тепер називав його «мій брате».

Служба складалася з прощальних пісень, стислого життєпису «хлопців», виголошеного батьком, і короткої проповіді від пастора Коллінза, в котрого того дня була перебинтована голова. За кілька днів до того він втрапив у пригоду на мототаксі. Аудиторія складалася зі знайомих облич із нашого району, більшість яких належала до інших церков. У своїй промові батько змалював Ікенну великою людиною — Обембе при цих словах надовго затримав на мені свій погляд, — чоловіком, який повів би за собою інших, якби прожив довше.

— Багато не говоритиму, але Ікенна був хорошою дитиною, — сказав він. — Дитиною, що пізнала чимало незгод. Тобто, диявол багато разів намагався його вкрасти, але Бог не залишав його. У віці шести років його був ужалив скорпіон… — приглушені й налякані зойки, що пробігли рядами присутніх після цього одкровення, урвали батькові слова.

— Так, у Йолі, — продовжив він. — А за кілька років футбольний м’яч влучив в одне з його яєчок і увігнав його в тіло. Я не розводитимусь про подробиці того випадку, але знайте, що й тоді Господь не покинув його. А його брат, Боджа… — і тоді на присутніх опустилася така тиша, якої я до того ніколи не знав. Тому що, нерухомо стоячи за кафедрою коло передніх рядів церкви, батько — наш батько, хоробрий, сильний, наш генералісімус, командувач, що тримав свої загони у найсуворішій дисципліні, інтелектуал, орел — зашморгав носом. Мене охопило відчуття сорому за те, що мій батько ридає при людях, тож я схилив голову й не зводив очей зі своїх туфель, поки батько вів далі. Втім, після того його промова, наче перевантажена дровами вантажівка, що встрягла у вуличний рух Лаґоса, проривалася через видовбану ґрунтову дорогу, то зупиняючись, то сіпаючись уперед, то важко провалюючись колесами в ями.

— Він теж був би великим. Він… був обдарованою дитиною. Він, для тих, хто його знав, був… доброю дитиною. Дякую всім за те, що прийшли.

Після закінчення поквапливої батькової промови й тривалих оплесків почалися гімни. Мати тихенько проплакала цю частину, промокаючи очі хустинкою. Маленький ножик горя повільно розтинав моє серце,