Читати книгу - "Коли повертається веселка"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Не треба, я сам.
Після того як Жора вийшов з кімнати, Тік витягнув із шафи пляшку і бокал, налив коньяку і залпом випив.
– Ти що, не міг по телефону сказати, що трапилось? – запитала Оля.
– Замовкни і сядь, – відповів він, просвердлюючи сестру очима.
Оля скривилась і витягнула цигарку.
– Ти багато куриш, – підмітив Тік.
– А ти п’єш, як швець, – огризнулася сестра і клацнула запальничкою.
– Перестань мене нервувати! – закричав Тік, вириваючи з її рук цигарку і запальничку. – Я ваше гімно прикриваю, а ти мені тут театр влаштовуєш!
Він осікся, побачивши в її очах сльози.
– Ти не знаєш, як мені тяжко. Мені важче за всіх. – вона часто закліпала і почала смикати ґудзик на кофтині.
«Розмовляти далі немає сенсу», – подумав Караваєв.
Зараз вона почне схлипувати, потім розплачеться, потім ридатиме, а вже після цього з нею можна буде поговорити, але тільки про погоду.
Оля дістала носовичок і схлипнула.
– Я так змучилась! – сказала вона, сідаючи на стілець.
Тік сів у крісло і почав вивчати свій ідеальний манікюр.
– Олю, можна сьогодні без сліз?
Сестра смикнула плечима.
– Зберись, нам треба серйозно поговорити.
Сестра перестала схлипувати, зім’яла носовик і запхала в рукав кофти. Тік зморщився.
– Вибач, – мляво промовила вона, – я знаю, що це дурна звичка. – Вона витягнула хустинку з рукава і заховала до сумочки. – Про що ти хотів поговорити? – Вона дивилась на годинник.
Найбільше Тіка дратувало, коли в його присутності хтось дивився на годинник, і Оля це чудово знала.
– Ну, ти зовсім з’їхала з глузду! – крикнув він. – Ти стала нестерпною!
– Я нестерпна? А ти сам? Ведеш себе, як клімактеричка! Хустину не пхай, на годинник не дивись – набридло! – В очах сестри блиснула злість. – Ти не знаєш, як мені! – Її підборіддя затремтіло.
Тік зірвався з крісла і побіг до картин. Він обережно зняв з них папір і поставив у ряд на дивані та вздовж стіни. Став збоку і урочисто подивився на сестру:
– Ну, як тобі це?
– Це? – сестра скривилась. – Ніяк. – Вона витягнула із сумочки люстерко і помаду. – Мені плювати на всі картини світу, мені на все плювати. Я нічого не хочу бачити, не хочу нічого чути. – Вона мазнула помадою по губах, клацнула люстерком і кинула назад в сумку. – Мені плювати на те, що ти задумав, – сказала вона, підводячись. – Все, мені час.
– Сядь! – гаркнув Тік, підійшовши до неї впритул.
Ольга повернула до нього гордовите обличчя:
– Не смій на мене кричати!
– Ах, не кричати?! – Караваєв махнув руками. – Ні, ну ви чули? Я не смію на неї кричати! – сказав він у стелю. – В тебе щось із башкою, дорогенька сестричко, – Тік показав указівним пальцем на чоло Ольги. – Дивись, щоб мені терпець не урвався.
– До біса все! – закричала Ольга. – Краще вбий мене, я не можу більше так жити! Не можу! Це нестерпно, – прошепотіла вона і замовкла, втиснувшись обличчям у груди братові.
Він поплескав її по плечах:
– Ну, досить тобі, досить… – Тік почекав, допоки сестра заспокоїться. – Олю, ці картини намалював твій онук.
– Онук? Який ще онук?
– Син Романа, йому двадцять один рік. І один місяць, – додав Тік.
– Син? Який син? – У голосі сестри зазвучали істеричні ноти.
– Який-який? Справжній син!
– Ти що, Васю? З глузду з’їхав?
– А шо тебе так дивує? Роман – чоловік, він що, не може мати дітей?
– Мій син ніколи нічого не приховував від мене!
– Ой, не починай, – скривився Тік.
– А хто мати? – запитала Оля після паузи.
– А ти не здогадуєшся? Ти ж кажеш, що Рома тобі все розповідав. З ким він зустрічався двадцять два роки тому? А?
– Двадцять два роки тому? Та була одна шльондра.
– Таня Зоріна?
Зіниці сестри звузились:
– Так, Таня Зоріна. Не дай Боже, коли це її дитина.
– Чому це?
– Ти хоч знаєш, хто вона, ця Зоріна?
– Знаю, вона жила у Жовтоводську…
– Нічого ти не знаєш! – перебила його Оля. – Вона донька Андрія! Ось така історія, братику.
– Помиляєшся, ніяка вона не дочка твого козла. Точняк! Я зробив аналізи ДНК і точно знаю, що Андрій і Таня чужі, так що запхай свого язика сама знаєш куди.
– Ах, так, аналіз! – з іронією вимовила Ольга і нахмурилась. – А з чого це ти раптом почав її розшукувати? Мене хотів потішити? Так ось, братику, запам’ятай: мені ніхто не потрібний, мені потрібний мій син! Мені потрібний мій Рома!
– Я нікого не шукав, це Тетяна прислала людину.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Коли повертається веселка», після закриття браузера.