Читати книгу - "Марш Радецького та інші романи"

Вона зробила для себе оцінку лейтенанта Тротти. «На свій вік, він здається застарим, — думала пані фон Таусіґ, — видно, що зазнав неабиякої скорботи, але розуму від того не надбав. Він не вміє кохати жагуче, та, здається, кохає не мимохідь. Він такий нещасний, що його можна хіба що ощасливити».

Наступного ранку Тротта дістав триденну відпустку «у зв’язку з родинними обставинами». О першій дня він попрощався з товаришами у вокзальному ресторані. Під їхні заздрісні й радісні вигуки піднявся з пані фон Таусіґ до купе вагона першого класу, за яке йому, щоправда, довелося доплатити.

Коли настала ніч, йому стало страшно, мов дитині в темряві, і він вийшов з купе — закурити, себто під тим приводом, що йому хочеться курити. Він стояв у коридорі, сповнений безладних марень, дивлячись крізь нічне вікно на летючих зміїв, що миттю поставали з розжарених до білого іскор локомотива й миттю ж гасли, на густу темінь лісів і тихі зорі під склепінням неба. Потім обережно відсунув двері й зайшов до купе.

— Може, нам треба було взяти квитки в спальний вагон? — приголомшила, навіть злякала його запитанням із темряви жінка. — Вам раз у раз хочеться курити! Можете курити й тут!

Отже, вона й досі не спала. Сірник освітив її обличчя. Біле, обрамлене чорними розкошланими косами, воно лежало на темно-червоному оксамиті подушки. Так, може, й справді треба було їхати в спальному вагоні. Кінчик цигарки червонясто жеврів у пітьмі. Вони їхали мостом, колеса стукотіли дужче.

— Мости! — сказала жінка. — Я завжди боюся, що вони проваляться.

«Так, — подумав лейтенант, — добре, якби цей міст провалився!» Він, Карл Йозеф, мав змогу вибирати лише між раптовим лихом і лихом, що підкрадається повільно. Він непорушно сидів навпроти жінки, дивлячись, як ліхтарі мимобіжних станцій на мить освітлювали купе й біле обличчя пані Таусіґ ставало ще біліше. Він не міг видушити з себе й слова. Йому здалося, що він, замість говорити, повинен її поцілувати. Та він усе віддаляв той неодмінний поцілунок. Нехай як проїдемо наступну станцію, казав він собі. Несподівано жінка простягла руку, намацала засув на дверях купе й заклацнула його. І Тротта схилився над її рукою.

Тієї години пані фон Таусіґ кохала лейтенанта так само жагуче, як десяток років тому лейтенанта Евальда, на тому ж таки перегоні, тієї ж таки години й, може, навіть у тому ж таки купе. Одначе улан на якийсь час зітерся з її пам’яті, як і всі, хто був до нього й після нього. Жага ринула понад спогади і змила всі їхні сліди. Пані фон Таусіґ звалася Валерією, та за місцевим звичаєм її називали скорочено — Валі. Те ім’я, нашіптуване їй в усі години пестощів, кожного разу бриніло цілком по-новому. Тепер її нарік ним цей юнак, вона була дитям, і таким свіжим, як і оте, щойно вимовлене ним ім’я. Проте вона саме тепер зробила сумне зауваження, що, мовляв, «куди старша за нього»; ці слова вона завжди наважувалась вимовляти перед молодими чоловіками, — така собі безтямно смілива обережність. Між іншим, це зауваження завжди викликало нову хвилю пестощів. Усі пестливі слова, якими вона володіла мистецьки і якими обдаровувала вже стількох чоловіків, — вона знову видобула їх із пам’яті. Зараз прозвучить — як добре вона, на жаль, знала цю черговість! — завжди однакове прохання чоловіка не говорити про вік і про час. Вона знала, як мало важили ці прохання, — і вірила їм. Вона чекала. Проте лейтенант Тротта мовчав, такий упертий молодик. Вона злякалася, що те мовчання було присудом, і почала обережно:

— Як ти гадаєш, на скільки років я старша за тебе?

Він розгубився. На такі питання не відповідають, та це його й не обходило. Він відчував швидку зміну прохолоди й палу на її гладенькій шкірі — раптові кліматичні зміни, що належать до чарівних проявів кохання. (В одну-єдину годину скласти всі властивості усіх пір року на одні-однісінькі жіночі плечі! Це фактично касувало закони часу.)

— Адже я могла б бути твоєю матір’ю! — прошепотіла жінка. — Відгадай-но, скільки мені років?

— Не знаю! — сказав бідолаха.

— Сорок один! — мовила пані Валі.

Місяць тому їй минуло сорок два. Та декотрим жінкам сама природа не дає сказати правди, природа, яка дбає про те, щоб вони не старіли. Пані фон Таусіґ була, можливо, надто горда, щоб урвати від свого справжнього віку аж три роки. Але вкрасти в правди якийсь там нещасний рік ще не було ніяким гріхом проти правди.

— Ти брешеш! — нарешті із ввічливості сказав він дуже брутально.

І вона пригорнула його до серця в новому бурхливому пориві вдячності. Білі вогні станцій пролітали повз вікна вагона, освітлюючи купе, осяювали її біле обличчя і ніби наново оголювали її плечі. Лейтенант спочивав у неї на грудях, як дитя. Вона відчувала благодійний, святий, материнський біль. Материнська любов струмувала в її жилах і додавала жінці нової снаги. Їй хотілося зробити добро своєму милому, наче рідній дитині, яку породило її власне лоно, що тепер приймало його.

— Дитя моє, дитя моє! — повторювала вона.

Їй уже не страшно було старості. Так, уперше в житті вона благословляла роки, що відділяли її від лейтенанта. Коли ранок, осяйний ранок раннього літа, зазирнув у вікна вагона, що нестримно мчав уперед, вона безстрашно показала лейтенантові своє ще не підготоване до денного освітлення обличчя. Щоправда, вона трішки врахувала рум’яний схід сонця. Бо вікно, біля якого вона сіла, дивилося на схід.

Для лейтенанта Тротти увесь світ став не той. Тому він вирішив, що аж тепер спізнав справжнє кохання, себто він спізнав здійснення своїх уявлень про кохання. Насправді ж він був лише вдячний, наче нагодована дитина.

— У Відні ми будемо разом, правда?

«Люба дитинко, люба дитинко!» — весь час думала жінка. Вона дивилася на нього, сповнена материнської гордості, мов бачила й власну заслугу в чеснотах,