Читати книгу - "Дунайські ночі, Олександр Остапович Авдєєнко"

Наближалися Кілії, румунська і радянська, добре помітна своїм портовим зерносховищем.

«Цуг шпітце» взяв правіше, тримаючи курс на румунську Кілію.

Дорофій Глібов покинув борт яхти.

Хмари затягли небо, не світиться жодна зірка. Мілкий густий дощ періщить Дунай, зрихлений хвилями. Імла і темрява вкрили береги.

«Білий» поплив униз, підхоплений течією.

За годину крізь нічну імлу Дорофій побачив велетенські тополі.

Тополиний острів. Глібов повільно поплив уздовж його берегів. Озираючись, він похмуро проводжав відступаючу в темряву землю, на якій чекає його Сисой Уваров.

Розтанув миготливий вогник бакена, під яким на дні Дунаю лежать контейнери.

Перед світанком з'явилися маячний вогонь Лебединого і старий вітряк.

Дорофій різкими рухами ластів вирвався з фарватерної течії. Підпливши до острова, глибше втягнув голову у воду, так що на поверхні Дунаю лишилося тільки скло маски. Якщо хтось і стежить за рікою, все одно нічого не побачить.

Течія винесла плавця на мілководдя. Тверда спресована товща мулу. Ще кілька кроків, і він буде на острові. Дорофій не поспішав. Чекав, вдивлявся в темряву, прислухався, готовий пірнути, зникнути, як риба. Тихо. Нічого підозрілого.

Обережно виліз на берег, скинув «жаб'ячу» шкуру, міцно згорнув і сунув у рюкзак. Нехай на всяк випадок полежить, може, знадобиться.

По вербових заростях, по росяній траві стелилася передсвітанкова імла. По листях кущів зашарудів дощ. Час од часу тишу прорізав плескіт води — грала риба, падала в річку підмита земля.

Звиклий до темряви Дорофій вдивлявся в місцевість і не впізнавав її.

Повинен бути пологий берег, а тут — висока дамба, укріплена кущами, поросла травою. На протилежному боці піднімається сад: світяться великі вологі яблука.

Яблука на Лебединому? Звідки вони взялися? Не повинно їх бути. Тут росте тільки чорна вільха, верба, очерет. Садам не місце на болотистому грунті. Не туди потрапив.

Чужий острів?

Ні, свій, рідний. Дерев'яний чотирикрилий вітряк, кам'яний маяк — точні прикмети Лебединого.

А дамба?.. Правда мешканці острова давно збиралися насипати її, але так і не спромоглися. Невже за ці роки, поки він тинявся на чужині, все-таки обвалували острів? А гроші? Де взяли їх на таку споруду? Якщо продали все добро, нажите батьками і дідами, все одно не вистачило б. На чиї ж капітали звели цей вал, який стримує весняні води Дунаю?

Дорофій обережно розсунув гілки кущів, перебрався через насип, спустився в сад. Перебігаючи від дерева до дерева, помалу рухався до вітряка.

Крізь гілки яблунь побачив першу хату і зупинився. Вербовий тин, повитий диким виноградом. Здиблений журавель над колодязем. Біленькі стіни. Голубі віконниці, чорні вікна.

Міцним передсвітанковим сном спить Лебединий. Сплять Глібови і не підозрюють, що зовсім близько від них їхній батько, син, чоловік.

Дорофій стоїть перед хатою і посміхається. Чужа, а все одно радісно дивитися на неї. Приземкувата, на три вікна, з різьбленим ґаночком. Північну стіну вже по-зимовому обклали снопами очерету. На верхівці даху розпластав крила величезний півень, вирізаний з вільхи. Тут живуть Черепанови. А поруч, через тин, хата Глібових.

Дорофій попрямував до своєї садиби. Все тут таке ж, як і тринадцять років тому. Біля тину лежать величезні колоди осокорів замість лави. Колись по вечорах тут збиралися хлопці й дівчата. В будні це було улюблене місце дітей, а в неділю від ранку й до вечора колоди обсідали баби. Тут же збиралися сільські сходки.

Хвіртка на старому місці — посередині тину, навпроти колодязя. Тремтячою рукою Дорофій зняв защіпку і ввійшов у двір. Тверда втрамбована стежка вела до хати. Дорофій про всяк випадок звернув з неї і городом, пригинаючись, перетнув двір.

На острові, здалося йому, посвітлішало. З-за дощової хмари блиснула зірка. Дунай скинув із себе важку ношу сльотавої ночі, заблищав лускою.

Ось вона, рідна хата. Така біла, що очам боляче дивитися на неї. Саме такою сяючою ввижалася вона йому в міражних африканських видіннях.

Під вікнами росте висока гілляста тополя. Її посадив Дорофій, коли одружувався. Тепер її видно здалеку. Як швидко минув час. Тополя виросла, а він…

Притулившись щокою до сріблястого мокрого дерева, із страхом і надією дивився на білу, з темними прорізами вікон хату. Тринадцять років тому покинув матір, дружину, синів. Чи живі? Як живуть: в голоді? холоді? нестатках? в радості? Може, Мавра вийшла заміж і забула, що любила колись Дорофія. Чи не чужий він синам? Чи не звуть батьком чужу людину, чи не мають звідних братів і сестер?

В кінці вулиці заспівав перший півень. У сусідньому подвір'ї відгукнувся другий. І незабаром загриміло, покотилося островом зорьове кукурікання.

Дорофій стояв під тополею, не знаючи, що робити. Заховатись у якій-небудь щілині. Звідти нишком підглядіти, як живуть Глібови? А що коли постукати у вікно і на повну силу крикнути: «Ей, Мавро, відчиняй, зустрічай законного чоловіка». В хаті заметушаться. «Чоловік? Який чоловік? Звідки взявся? З того світу?» Тоді він гукне ще раз: «Відчиняй, Мавро! Це я!» Вона вийде повагом і грізно спитає: «Вернувся?.. Де блукав стільки років? Що робив? Кому служив? Якщо ти добрий чоловік, то чому прийшов вночі? Чому побоявся білого дня?»

Якими словами він пом'якшить її озлоблене образою і довгою самотністю серце?

«Поки що треба сховатися, — вирішив Дорофій, — а там буде видно».

Поруч з хатою, під тим же дахом, просторий корівник. Двері по-літньому відчинені навстіж, підперті кілком.

Дорофій переступив поріг. У прохололе обличчя дихнуло коров'ячим теплом і солодким духом зів'ялих на жаркому сонці трав і квітів.

Навпомацки, впевнено просувався вперед по добре знайомому корівнику. Ось кілочки, де в негоду завжди висіли сіті. Висять і тепер. Діжа з водою. Рундук