Читати книгу - "Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Аж ось тепер - скiльки поговору! Грицько зрадiв, кинувся на його, та давай подiлятися з Христею.
- Чи ти чула, Христе, про нашого праведника? - вскочивши в хату на другий день пiсля крадiжки в пана, питає вiн жiнки.
- Про якого праведника?
- А про Чiпку?.. Ти чула, як вiн тут за правду розпинався, а он що вийшло?!.
- Що ж там таке?
- Пана обiкрав... сторожа прибив... чого доброго, досi боговi й душу вiддав...
- Невже?!. - дивлячись пильно на його мутними очима, скрикнула Христя - i пополотнiла, оторопiла.
- Їй-богу!.. Тепер у чорнiй сидить... Он воно якi люди бувають! Подумай: на крадiжку, на душогубство пустився?!!
- Господи! мати божа! який тепер свiт настав... - ледве вимовила Христя та й перехрестилася... - Та хiба воно й тодi не видно було, що з його добра вже не ждати, - закiнчила вона.
Грицьковi це - все одно, що по губах медом. Пiсля цього давай вiн ще гiрше розписувати Чiпку перед Христею, немов самого лютого ворога, а не колишнього свого товариша.
Як Чiпку випустили з чорної, Грицько перший принiс Христi звiстку, що, мов, викрутився, харцизяка, вибрехався! Як стали гомонiти по селу про голову й писаря, Грицько уп'ять перший сповiстив про це Христю i Христом богом присягався, що те дiло не втiкало Чiпчиних рук.
- А моє серце ще тодi щось недобре вiщувало, - одказала на його присягу Христя. - Знаєш що, Грицьку? Чи не вiддати б нам його жита? Ще - чого доброго - коли-небудь уночi прийде та й зарiже за жито!
- Ото, хай бог милує! - похопивсь Грицько. - Нi, вiн, Христе, не такий уже, щоб за те, що сам вiддав, та й зарiзати.
- А коли при нуждi та п'яний?
- Вiн швидше прийде правити грошей... Отодi, як прийде, я йому й вiддам жито... Та й то навряд!
Отак собi побалакали - i в Грицька наче од серця одлягло. "Ну, - сам собi мiркує: - тепер уже не вернеться те... не так я його пiдцюкнув!"
Оже Христя все-таки не стала веселою. Вона ще дужче хапалася за свою думку... «Коли такий чоловiк отаке робить, що ж уже другi???»
XX
НА ВОЛI
Воля для чоловiка вiльного - чарiвниче слово, а для невiльника - мед - п'яне чоло. Воно, як дурманом, як хмелем, затуманить усi його думки, гадки, надiї: усе для його вмерло, оглухло, одно воно зосталося, одно воно тiльки й сяє й грiє по темному шляху його темного життя...
Ще тiльки об'явили волю, пiщани зашумiли, як окрiп у горшку.
- Шабаш, братця! воля! воля! - загукали крiпаки, кидаючи роботу та йдучи у шинок - волю женити.
- Нi, то ще брехня! - дратували їх козаки, - ще два роки поробiть на пана, та тодi уже й воля.
Пiднялась спiрка, змагання. Лаяли крiпаки козакiв;
лаяли панiв; лаяли попiв: не було того на свiтi, кого б вони не лаяли, як свого лютого ворога... за тi два роки! Одначе, налаявшись, назмагавшись та накричавшись досхочу, вернулися знову на роботу. Хоч яка вже там i робота була?! Кожен норовив як можна менше робити, а бiльше собi загарбати: як би пана одурити.
Пани дивилися на ту роботу, - та охали, та зiтхали, та нишком-тишком самi мiж собою щось балакали... А крiпаки собi тихенько один у одного питали: "Чи то ж то нам заплатять за тi два роки, що робимо, чи нi?"
Оже - як-не-як - добували два роки. Пiдскочила гаряча пора: оранка, косовиця, грабовиця, жнива, возовиця, молотiння нового хлiба, - нiколи було дихнути, не то що...
Iшлося вже до рiздва. Рочисте свято клопотало кожну сiм'ю своїми споконвiчними клопотами. Там кололи свиней, i несамовитий крик їх розносився по всьому селу; там клопоталися їхати в мiсто на краснi торги, продати хлiба, накупити нужного про свято - i ладану пiд кутю, i риби - на багатий вечiр, i солi - про всяк день, а тут жiнки заходилися кодо мазання й зрушили завсiднiй покiй життя.
Одному Чiпцi з товариством немає клопоту. Сяк-так позатикав побитi шибки то ганчiрками, то онучами; вкине у пiч гнилої соломи, - тлiє вона там собi та курить, буцiм-таки й грiє... Байдуже їм про тепло; дарма - про їжу! їх грiє жидiвська горiлка, а їсти - жують хлiб сухий з сiллю - теж вiд жида. А коли хто з товариства знiме з сiдала в сусiда курку чи пiвня, розчинять, спечуть, настромивши на спичку, з'їдять, - та й ситi! Хоч i бачив Чiпка таке безпутство - часом робилося йому противне таке життя й таке товариство, - та заллє очi - мовчить... Iнодi йому хотiлося i гарячої страви попоїсти. Тодi вiн полiзе в розвалений погрiб, назбирає ще торiшньої рiпи, що де-где по кутках завалялася, начистить, зварить юшки - та тiльки всього!
Люди дивилися на таке життя та хитали головами.
- Нi, рже: не буде добра з такого! горбатого могила виправить... Ще хоч би не товариство, то може б... Та стiйте, дiждемо набору: хоч отих курокрадiв заправ-торимо, коли його не можна...
Ось настали й святки. Радiють люди, що дiждали; гостюють, гуляють то дома, то в шинку. А Чiпка з товариством i не вилазять з йбго; людей закликають, частують... Чоловiки - нiгде правди дiти - таки ла-сенькi на дурницю випити, - то й радi такому случаю, - п'ють та вихваляють добрих молодцiв... Дехто й з молодиць, цiкавих подивитись на зборище та iгрище, та ще де спiви та танцi, завернув туди... А жид, як знав, десь i музику видрав... Музика рiже-тне; п'янi чоловiки трохи на головах не ходять, та вибивають гоцака коло молодиць; а тi й собi - дивляться-дивляться, то це одну й вiзьме нетерпляча - i пiшла дрiбненько
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний», після закриття браузера.