Читати книгу - "Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко"

– Ну, Вітусю! Ну один же разочок та й можна, хіба ні?

– Ельвіро, ти з глузду з’їхала? Та Мар’яна ж мого тільки ременякою по сраці за уроки загнати можна!

– Віту-у-усю-у-у, та там же ж Миколайчук грає! Голубович!.. Симчич!.. Лідія Вакула!.. Неоніла Крюкова!.. А сценарій знаєш хто написав? Не хтось там, а сам Іван Драч! Та діточки твої, коли підростуть, то цілком можливо, на все подальше життя тобі вдячними залишаться, що ти сама заохотила їх цей видатний фільм переглянути.

– Елю, не видумуй.

– Та нічого я не вигадую.

– Тоді відчепися.

– Вітусю, от скажи, ти хіба хочеш, щоб твої дітки виросли неотесаними чурбанами? Чи все ж таки хай культурними людьми ростуть…

– Та ну! Після одного лише фільму…

– Так, Вітусю, навіть один фільм може змінити дуже багато!

Поштарка з сумнівом подивилася на перекладачку, і та спитала:

– Вітусю, ти моєму смаку довіряєш?

– Ну, припустимо…

– Тоді зроби так, як я кажу. Один раз. Та один цей фільм… Це краще, ніж цілий рік літературу в школі вивчати! Побільше б таких фільмів!

– Ну гаразд, припустимо, – здалася поштарка. – Але як мені Мар’янчика зі школи забрати, ти подумала?! Я ж не можу написати цидулку їхній класній керівниці: «Олександро Павлівно, прошу відпустити мого нехлюя розгильдяйського в кіно замість трьох уроків»?

– Та я так думаю, він би й сам втік…

– Я втечу, авжеж, – розплився у посмішці хлопчина.

– Ось я тобі, шибенику! – погрозила йому стиснутим кулаком мати.

– Ну, Віту-у-усю-у-у!

– Елю, не видумуй.

Ситуація здавалася безвихідною. Мама Віта вже почала схилятися до думки, що її молодший шибеник небагато втратить, якщо не перегляне це кіно, хай би яким видатним воно було. Або нехай іде на 14:00 разом зі старшим братом. Як раптом Мар’ян аж підстрибнув:

– А я знаю! Треба Професора підбити, щоб ми удвох у кіно змилися. Він же мені потім і допоможе з пропущеними уроками, та й Олександра Павлівна йому більше повірить, ніж мені.

На запитання, що це за Професор такий, хлопчина розповів наступне. Виявляється, Професором прозвали його однокласника, справжнє ім’я якого було, як у футбольної команди – «Спартак», хоч як і всі в їхньому класі, вболівав він за київське «Динамо». Але якщо назвали тебе Спартаком, то з цим вже нічого не вдієш…

Професор був хлопчиком незвичайним. Дехто навіть вважав його хворим на голову. По-перше, він багацько читав, причому книжки явно не дитячі, а справжні дорослі. До того ж умів переказувати прочитане так чудово, що навіть лобуряки-старшокласники слухали його, завмерши й пороззявлявши роти.

По-друге, всі хлопці в їхньому класі терпіти не могли, коли їх саджали за одну парту з дівчатами, вважаючи це неймовірним приниженням. Професор же третій рік поспіль спокійно поділяв другу парту зі Світланкою, коли ж їм кричали: «Жених і невіста наїлися тіста!» – дивився на кривдників дуже уважно, зосереджено, потім спокійно кидав одне лише слово: «Придурки». І від цього кривдників чомусь аж тіпало. Окрім того, на перервах він охоче стрибав разом з дівчатами в «резиночку»[130] й навіть бив усі рекорди у «вертиклюшках»[131] на третій висоті[132].

Ну, а третьою особливістю Професора була ретельно прихована від усіх оточуючих любов до українських пісень, особливо до «Червоної рути», – через що минулої осені він навіть дістав від Йоськи Гороховського кастетом у скроню. Дізнавшись про таке, природно, всі погодилися, що такий незвичайний в усіх відношеннях хлопчик, як Спартак на прізвисько Професор, теж неодмінно має переглянути «Пропалу грамоту», яку ось-ось готувалися покласти на полицю!

Тим паче, він допоможе Мар’янчику надолужити пропущений на трьох уроках матеріал. І, до речі, якщо хлопці втечуть зі школи удвох, їм легше повірять. Адже Спартак був дуже дисциплінованим, його навіть в піонери вже прийняли, а тому…

– А тому я скажу, що на перерві до мене підійшов якийсь хлопець і повідомив, що у нашому домі… ну-у-у, наприклад, пожежа! – несподівано запропонував Мар’ян. – Отож я і рвонув додому. А Професор, мовляв, за мною ув’язався. Мовляв, ми прибігли, а пожежі ніякої нема. Потім бігали по дільниці поштовій, доки маму мою не відшукали. Потім знов додому. А вже тоді до школи повернулися. Як я придумав, га? Що скажете?..

– Непогано, – почухав потилицю Любомир. – Тільки б тепер твій Професор не відмовився. Бо якщо він зубрилка…

– Ніякий він не зубрилка! – заперечив молодший брат. – Ти Професора нашого не знаєш, то й не кажи. Та й ніхто не знає, як це йому вдається… але він просто запам’ятовує все, що прочитає. Ех-х-х, якби я так міг, мені би теж було легко вчитися!

На авантюру, запропоновану Мар’яном, Спартак погодився напрочуд легко. Мав на те свою причину… От тільки виклав її не одразу:

– Чуєш, Мареку, а потім, коли ми в кіно те сходимо, можна мене з тією твоєю тіткою Елею познайомити?

– З тіткою Елею? А-а-а… навіщо це тобі?

– Ти ж казав нібито, що вона в «Інтуристі» перекладачкою працює.

– Працює, але ж ти не інтурист! Ти ж наш…

– Зате у мене книжки іноземні є.

Спартак сказав це навмисно, бо розраховував, що це надійно приверне Мар’янову увагу. Так і сталося:

– У тебе?! Іноземні?!

– Так.

– Звідки?!

– Та-а-а, розумієш… Ми тут збирали макулатуру на суботнику, отож я й побачив, що якийсь довбень запхав туди дві книжки: перша про Кротика[133] за чеськими мультиками, а друга «Столцек престрі са»[134] називається. Ну, я їх потихеньку і попер звідти. Книжки ж такі гарні, тільки подрані. Але то нічого, я їх попідклеював акуратно.

– Ух ти! – у Мар’яна аж очі заблищали від заздрості. – Мабуть, хтось із Чехословаччини привіз, коли наші там фашистський бунт придушили.

– Так, книжки хоча й фашистські, але ж дуже вже красиві! До того ж це казки… А хіба мультики про Кротика у нас не показують?

– Показують, авжеж!

– Ну, отож я й подумав, що книжки не фашистські зовсім, а наші. Просто їх читати не можна, бо вони не російською написані. Тому їх, мабуть, і викинули в макулатуру: дитина, якій їх привезли, книжки порвала, а потім виросла. Кому вони тепер треба!.. Отож я й хотів, щоб твоя тітка Еля сказала, якою мовою книжки написані: чеською чи словацькою? Ну щодо Кротика зрозуміло, його в Празі знімали, а от як зі столиком бути…