Читати книгу - "Відьми, жерці та інші неприємності, Шаграй Наталія"

- А ми так що будемо по всій береговій лінії їздити? – озвався Еміль.

- Поки не знаю, - зітхнула, осяйнута перспективами.

- По всій їздити не будемо, - впевнено озвався Зорян. – У нас є простий план.

- Який? – підігнав його Еміль.

Мені стало теж цікаво й, в очікуванні відповіді, я вимогливо витріщилася на Зоряна.

- Ой, хлопчики та дівчатка, усе ж просто, - відверто глузував цей генератор ідей.

- Я вся уваги? – буркнула я.

- Ми спочатку проведемо розвідку, назбираємо інформації й будемо знати, що у Коблево нам потрібно заглянути всього лише на чотири будинки. В Очакові на шість.

- Тобто ти вже знаєш ті будинки? – уточнила я.

- Знаю. Я ж професіонал. Все буде добре, малята! - радо вишкірився Зорян.

- Твоя зарозумілість лізе, як дятел з дупла, - фиркнула я.

- Нісенітниця! – обурився він. – Нічого вона не лізе. Я чоловік – слова.

- Відчуваю щастя.

- Гордий до нестями від твоїх слів. Зробити жінку щасливою не кожен годен. А тепер зосередься, перед нами перший з будинків, - кивнув він на розкішний маєток.

Будинок я оцінила. Щоправда, не зрозуміла кого господарі намагалися вразити, коли вибудовували другий Версаль? Але гарно, по багатому…На території будинку, великий сад, тераса, басейн…

- Що скажеш? – струсив мене від споглядання голос Зоряна.

- Дорого, але не те що нам потрібно.

- Впевнена?

- Я жінка – відчуття, - повернула йому недавно сказане.

- Ех, одні лише слова, - протяжно зітхнув він.

Повернула голову з виразом «Що?!» на обличчі. У відповідь він хвацько пограв бровами. Тепер «ЩО?» у мене намалювалося в очах.

- Ти оце зараз до мене заграєш? – уточнила, про всяк випадок, бо повірити в те було важко.

- Чоловік в жінці найперше має бачити жінку, а вже далі її імідж, роль чи посаду. А все в цьому світі пішло шкереберть. В жінці бачать лише начальника або офіціантку, або касирку. А так неправильно. Тому я ніколи не проти пожартувати, посміхатися чи пофліртувати, - з інтонаціями мудрої сови з відомого мультика відказав він.

- Це так щемливо… Куди далі їдемо?

- От, про що я й веду мову, жінки розучилися приймати компліменти.

- Ой! Пробач, не змогла оцінити твої тонкі лестощі. Наступного разу постараюсь краще, - відмахнулася я від нього й своєї розхристаної уяви. І вже наступної миті накрило відчуттям важкої ворожби. Інстинктивно смикнулася до Еміля. Його невблаганно оточувала смертельне прокляття…потужне, чорне, страшне.

- Гальмуй! – рикнула я й потягнулася до Еміля.

Від сили прокляття у мене занили усі зуби разом. Я таке бачила вперше. Такої сили…такої спрямованості…такої могутності. І цей удар я прийняла на себе. Ніколи б не подумала, що може бути так боляче. Склалося враження, що кожну мою клітинку вивернуло, перемололо й так-сяк поклало на місце. Такої руйнівної сили я ніколи не бачила. Перед очима стояли вогняні сполохи. Мене давило…і в певну мить здавалося, що моїх сил забракне…й мене під цим чорним мороком й поховає…

   І замість паніки, прийшла лють. Несамовита злість на те, що якесь мурло вирішило, що його життя важливіше за життя хлопця. Що в ім’я своїх жалюгідних, схиблених амбіцій можна й чужим життям пожертвувати. Прийшло дике обурення «ЗА ЩО?». За що цей хлопчина має померти? Хто дав право тій скотиняці ставити своє життя вище за життя цього юнака? І від оцього усвідомлення, що якась почвара буде хапати своїми брудними руками чуже життя мене підірвало…І повстав сам дух…Я навіть не знала, що я можу чинити такий супротив. Й де взялися ті сили було невідомо. Але моя мотивація була занадто сильною, пекучою, вона шкірила ікла й дихала полум’ям. Я не знала, що так можу, проте я рвала, шматувала й нищила те прокляття…

    Уже було байдуже на скільки воно сильніше за мене й страшніше за все, що я бачила раніше. Уже було неважливо, що той творець мене відчує. В голові пульсував вишневий шар, я  рвала вудила й те смертельне прокляття розсипалося у мене на очах і спалахнуло білими іскорками…І все закінчилося. Здавалося, що ще мить тому довкола мене вирувала буря, а тепер раптово наступила блаженна тиша…

  Я вивернулася й сіла прямо. Й, видно, тиша та була тільки для мене, бо Зорян відкривав та закривав рот, але я не чула ні звука. Й на його виразній міміці я завмерла, його очі дерли косяка і я ковзнула, як в омут в ту блакить, де панувало багато-багато темно-синьої гіркоти й попелясто-сірого страху. Й мене немов штовхнули у відкрите полум’я й все довкола запалало, наче листя горобини пізньої осені. А потім у мою свідомість увірвався звук.    

- Ти що робиш? Ти нормальна? Що це таке? Якого дідька? Що відбувається? Ти мене чуєш?

Селеннаааа? Потороча, гляди на мене…Ну ж бо!!! Будь ласка!!!

- Де набрався цієї крамоли? – скривилася я на той ультразвук.  

Й вираз безпомічності сповз з його обличчя.

- Що то було? – вп’явся він в мене поглядом.