Читати книгу - "Лазарус, Світлана Тараторіна"

Тюрин зігнувся, як від удару в груди. Підійшов до столика професора, налив собі з кришталевої карафки й одним духом випив.

— А що, крім народу букв, ви знайшли у кістках Змія? Що за ніж?

Голубєв здивовано хмикнув.

— Навіть Петро не знав про ребро Віщого Ольга. Заклятий ніж, єдина зброя, якою можна вбити Змія. А ще кажуть, що той, хто має це ребро, зможе повторити трюк Ольга і з нечисті стати людиною. У будь-якому разі, його викрали з музею кілька років тому,— додав професор таким тоном, що Тюрин не сумнівався: він знає, де зараз ребро.

— Я спробую все з’ясувати і захистити вашого сина. Якщо вже так трапиться.

— О ні,— широко посміхнувся Голубєв,— краще тримайтеся від Вальдемара подалі, а то це вам знадобиться захист.

*

Тюрин повернувся до відділка поліції. Тільки-но закінчився робочий день, а у Присутствених місцях уже стояла моторошна тиша. Листопадові сутінки накрили місто темним тривожним шатром. Містяни ховалися по домівках, не розуміючи, з якого боку очікувати нападу тупих немертвих. Світилося лише у штабі винищувачів кощів, якому віддали центральне пожежне депо. Тепер семафорний зв’язок передавав не тільки попередження про вогонь, а й повідомлення про випадки появи кощів.

Олександр Петрович розклав на столі особові справи гімназистів, розгладив записку Цегета: «Мою кров з’їдає ненависть до людського роду. Не хочу і не можу більше боротися. Не в силах її здолати. Але і вас не любити не можу...»

«Не в силах її здолати» — ненависть чи Апі? — Тюрин покрутив у руках аркуш. Це була сторінка з гімназіального зошита з латини. Тим самим чорнилом, що й останні слова, було підкреслено вираз із вправи: «„АВ aqua silente cave“, що можна перекласти як „згори тихо, а всередині лихо“. На що чи на кого натякав Цегет, про яке тихе лихо попереджав? — міркував Тюрми.— Дві загадкові смерті. Самогубство чи хтось допоміг? Хто? Сашко Хоменко?»

Відживлений нахилився і витягнув з шухляди баночку з сухим варенням. Минуло два місяці відтоді, як він востаннє їв зілля. Але зараз він мав переконатися у здогадках.

— Я хочу знати, що сталося з Сашком Хоменком,— сказав Тюрин баночці. Він знав, що це так не працює. Видіння приходять самовільно, але сподівався на успіх.

Узяв слоїк, покрутив у руках, зняв накривку і поклав до рота нудотно-солодкий фрукт.

*

Кров! Так багато крові. Я не зміг. Мусив устромити ножа у його серце, але не подужав. Лисенко, Чубинський, Городоцький тільки дивилися. Боягузи! А цей хлопчик... ще зовсім хлопчик... трошки старший за мого сина і теж Сашко... приставив лезо до свого горла і зробив швидкий рух. Я кинувся до нього. Хлопчик упав на мої руки, на його обличчі з’явилася щаслива усмішка. Сказав, що вона почула. Що вона задоволена жертвою. Це були його останні слова. А потім нас затопило сяйво, що наче розчинило тіло Сашка. Всередині Стрітенської ніби запалили мільйони свічок. Я заплющив очі, а коли отямився, побачив інших. Вони були мертві, а переді мною стояла Апі — жахлива і прекрасна водночас. Я впав навколішки. Вона торкнулася мого обличчя. Почала вивчати риси, як будь-яка смертна сліпа, намацала шрам і посміхнулася.

— Змію сподобалася твоя кров,— пролунало у моїй голові.— Я це відчуваю, тому віддаю тобі найцінніше,— Апі простягнула круглий предмет, схожий на яблуко, загорнуте у золоту фольгу.— Твоя кров відродить це, коли прийде час.

— А коли прийде час? — прошепотів я. Почувався обраним. Пошанованим великою честю.

— Коли твій син виросте, у небі запалає летюча зірка, а люди і нечисть будуть готові до нової великої війни. Тоді він мусить принести серце й інші дари до місця, де спить Змій,— проказала змієнога в моїй голові.

Церква здригнулася. Я відчув, як мій мозок роздирає божевільний лютий сміх. І тільки тепер зрозумів, що накоїв.

— Ні! Я відмовляюся,— закричав я.— Ти його не отримаєш!

Але було запізно. Серце залишилося в мене. У місті почало прокидатися сліпе зло, породжене матір’ю Змія...

Я мушу врятувати родину. Відіслати сина якнайдалі. Туди, де Апі безсила...

Який же я дурень! Серце Змія лише ключ, але той, хто ним скористається, має принести останню жертву — самого себе.

*

У коридорі рипнули мостини. Тюрин потер скроні. Він тяжко вибирався з марудного страшного сну. Ще не розумів, як його оцінювати, не хотів думати про вчинок батька, але знав одне — Сашко Хоменко помер. «Апі безпомічна. Вона потребує помічників»,— сказав Перетц. Отже, хлопців збирав хтось інший.

— Дідько, треба знову починати спочатку,— собі під ніс прохрипів Тюрин.

У коридорі знову почувся шум. Дзвони на Софії пробили північ. Тюрин підвівся і визирнув за двері. Довгі тіні виповзали з відчиненого кабінету Рапойто-Дубяга. Шепіт здавався шелестом листя. Ще до того, як Олександр Петрович досяг світлої смуги, з кімнати вислизнула постать. Чоловік стискав у руці невелику теку. Високо піднятий комір шинелі, насунутий кашкет не дозволяли впізнати нічного гостя. Але особливий нахил голови, рвучкі нервові кроки здалися знайомими.

— Стій!

Порожні коридори рознесли луну. Чоловік не обернувся. Десь гримнули шибки, і поверхом пролетів холодний вітер. Тюрин добіг до відчиненого вікна. На даху сторожки ще виднілися чорні сліди утікача, а з вулиці долинуло цокання візника. За кілька годин перший сніг зітре всі згадки. Не встиг поліціянт обміркувати подальші дії, як інший силует відліпився від тіні. В останню мить Тюрин зупинив важкий кулак. На нього витріщився здивований Рапойто-Дубяго.

— А чого ви біля відчиненого вікна? — людополіціянт визирнув надвір.— Хоча вам же не холодно. Добре, що ви тут. Я його знайшов.

— Кого? Голубєва? Здається, він тільки-но вистрибнув з вікна.

Рапойто-Дубяго перехилився через підвіконня, кілька секунд вдивлявся в темряву, потім розвернувся до Тюрина і зміряв прискіпливим поглядом.

— Там нікого. А ви маєте дивний вигляд. Шрами зникли і щоки, здається, порожевіли.

— Кого ви знайшли? — запитав відживлений.

— Того, хто вербує хлопців. Головного в нашій таємній організації,— очі Рапойто-Дубяга спалахнули завзяттям.— Усі ниточки ведуть до Тропінкіна.

— Тропінкіна? — Тюрин ніяк не міг зосередитися на тому, що каже колега.

— Так, учителя латини. Всі діти, гімназисти з зошита, свого часу брали в нього уроки. І записка Цегета. Мене відразу здивував напис латиною, ще й на гімназіальному зошиті. Я перевірив. Це з уроку Тропінкіна. А оце прислів’я латиною — «згори тихо, а всередині лихо»... Ви помітили, як Цегет його підкреслив?