Читати книгу - "Лазарус, Світлана Тараторіна"

То я впевнений, це теж про Тропінкіна. Зовні тюхтій тюхтієм, під п’ятою у тещі, а насправді — голова таємної організації змієпоклонців. І ще один цікавий збіг — його сина вкусили кощі, коли тому було дванадцять. Може, через це така пристрасть до дванадцятилітніх? І останнє — вам сподобається. Адреса його квартири — Велика Житомирська, 33. Второпали? Ніс до носа зі Стрітенською церквою. І ще...— зам’явся Рапойто-Дубяго,— я багато думав над тим, що ви казали про Сашка: що це він міг відродити таємну організацію. Ні. Він би такого не утнув. Сашко мертвий, хай як би мені хотілося зворотного. Але Тропінкін і йому давав уроки. Тож треба брати.

— Тропінкіна?

— Так! Та що з вами? Надворі нікого — точно вам кажу.

VII

Микола Павлович Тропінкін займав нижню квартиру в будинку, що виходив на Львівську площу. У Києві його давно називали «зміїним». Низ еркера над входом до внутрішнього двору прикрашали кам’яні змії. У химерних передранкових сутінках вони, неначе живі, перепліталися з гілками богодрева. Лапате каштанове листя розповзалося від стовбура. А над кроною, верхи на лебеді, посміхався хлопчик.

Кілька хвилин довелося стукати у парадні двері, доки не з’явилася заспана покоївка. Нарешті з кімнати виповз скуйовджений Тропінкін, в одному капці й картатому халаті, який він на ходу намагався підперезати.

— Що, що, що відбувається? — злякано затараторив учитель. Від хвилювання раз по раз хапав повітря великими товстими губами, кліпав водянистими очима і шарпав довгий плетений шарф, який невідомого чого вже був на шиї.

— Тропінкін Микола Павлович, учитель латини й інспектор класів у Першій гімназії? — для проформи запитав Рапойто-Дубяго.

Вчитель потягнув за шарф, ніби без того не міг кивнути.

— Збирайтеся! Вас звинувачують у державній зраді й підривній таємній діяльності,— людополіціянт розплився у хижій посмішці й наказав одягтися. Йому нетерпеливилося вчинити допит в офіційних стінах.

Тропінкін закляк. Здавалося, його очі от-от виваляться з орбіт. Нарешті він утямив, що наказано вдягатися, хоча й не розумів навіщо.

— Я ж кажу, дурника вдає,— самовдоволено зауважив Рапойто-Дубяго і штовхнув учителя до кімнати, щоб пришвидшити одягання.

Тюрин залишився роздивлятися вітальню. В голові досі паморочилося від грушки, а у пам’яті стояли жахливі сцени зі сну. Він спробував зосередитися на квартирі.

У центрі стояв обідній стіл з чотирма стільцями. На стіні висів зимовий пейзаж, під ним, накрите гаптованою серветкою, стояло фортепіано. В кутку біліла кахляна груба. Тюрин підійшов ближче. Поверхню вкривали дрібні різнокольорові написи. Це були ініціали і роки. Олександр Петрович міг заприсягтися, що знайде збіг із записами у зошиті Богрова. Навіть почерк здався тим самим.

Несподівано двері іншої кімнати ляснули об одвірок, й у проймі, наче примара, об’явилася застебнута на всі ґудзики мадам Кац. Попри ранній час, її сукня вилискувала бездоганними брижами, а комірець — крохмальною гостротою. На голові жінки красувався старомодний капелюшок-таблетка, на лікті висів кошик з різнокольоровою пряжею і кількома гострими, наче шпаги, англійськими шпицями. Стара поставила плетиво на фортепіано, заклала руку за руку і суворо промовила:

— І що знову накоїв цей ідійот?

Здавалося, її зовсім не здивував несподіваний прихід поліції.

Зі спальні вийшов арештований у супроводі Рапойто-Дубяга. Тропінкін був у майже пристойному вигляді й без шарфа, він злякано прокричав «Мамо!». Рапойто-Дубяго невпевнено козирнув мадам Кац, узяв Тропінкіна під лікоть і швидко вивів у коридор. Тюрину здалося, що людополіціянту хотілося якнайшвидше зникнути з очей старої.

— Ну-с? — під ногами мадам Кац загрозливо зарипів паркет, і Олександр Петрович здивувався, як таке взагалі можливо при її горобиній статурі.

— Ви сказали — «знову накоїв»? Вашого зятя вже забирали отак серед ночі?

— Ха! Не вистачало, щоб серед ночі забирали. Хоча з Тропінкіна станеться. А я казала Лізон, я знала, що все цим і закінчиться. Малахольний потрапить до буцегарні — туди йому і дорога,— мадам Кац самовдоволено всілася у крісло біля вікна.— Аделько, чаю! — скомандувала стара, ніби це був звичайний прийом у призначений для гостей час.— Ви, звісно, кофію не вживаєте? Страшна гидота. Тропінін раз приніс. Довелося висипати у кльозет!

Тюрин кивнув і підійшов до фортепіано. На ньому стояло кілька світлин.

— А це миле хлоп’я, мабуть, ваш онук? — торкнувся фотографії на комоді. На знімку шкірив зуби пухкий хлопчик років дванадцяти.

— Костик,— погодилася мадам Кац.— Пийте чай, охолоне!

Тюрин узяв горня і принюхався. Чай незвично пах.

— Ви не нюхайте, а пийте. То фірмовий збір. Костик любив. Хоч був таким самим йолопом, як і Тропінкін. Яблуня від яблуні...— Попри суворі слова, внутрішнє тепло осяяло обличчя старої, ніби сонце торкнулося забутого на дереві пожовтілого листка.— Зник під час епідемії двадцять один рік тому. Кощі зжерли. Ваш оцей чорнявий шукав.

— Рапойто-Дубяго?

— А я пам’ятаю, як його там звуть? — злобно відказала мадам Кац.— Теж дурень. Я відразу відчула, що Костик перетворився. Тропінкін, нехай його воші у тюрмі покусають, тягав малого до «Франсуа». Наберуть бонбоньєрок і хряцають. І так щоки по плечі. Того дня теж там були. Не повірив про кощів, дурень. Костик, цікава душа, вибіг подивитися, чого люди голосять. А малахольний кофій допивав. А як усе вляглося, то Костика вже й не знайшли. Лізон після того подалася з мандрівним цирком. За кельтським кориганом. Ні риба, ні м’ясо, дрібне й миршаве, але веселий. На скрипці шпарить.

— У 1892-му багато хто загинув,— зауважив Тюрин. У пам’яті сплив страшний сон про жертвопринесення у Стрітенській. Після того батько поїхав до маєтку. Київ уперше атакували кощі. Люди, не розуміючи, що відбувається, накинулися на нечисть. Відчуваючи провину, батько відчинив маєток. І відіслав їх з матір’ю. Перед очима в Олександра Петровича попливло. У роті стояв неприємний смак чаю. Він сперся на грубу.— А ці записи — що вони значать? — Тюрин показав на кахляну поверхню.

— Роки, коли до Тропінкіна учні приходили,— Кац уважно стежила за відживленим.

— Це він записував?

— Не тільки.

Суха ревматична рука старої раптом дрібно затремтіла, і вона швидко сховала її у складках сукні. Мадам Кац на мить замислилася, а потім, ніби вперше усвідомила, куди забрали зятя, здивовано запитала:

— А з Тропінкіним-то що буде?

— Ви чули Рапойто-Дубяга? — ніби між іншим, сказав Тюрин. Він знову роздивлявся Костика. Новий несподіваний здогад змусив опанувати себе.— Вашого зятя звинувачують у тероризмі. Ви знали, що він вербував гімназистів у таємну організацію?

Здавалося, від слів Тюрина мадам