Читати книгу - "Благородство злодюжок, Настя Лайт"

До речі, сьогодні я отримала круте звання! Серед слуг я тепер Та-Кого-Не-Можна-Називати. Аякже! Один красномовний епітет в мій бік – і я миттю знайду для язикатого слуги додаткову брудненьку роботу. Без смачних епітетів про мене тут спершу не обходилась жодна розмова, але моя розвідка зі знайомих хлопчаків швидко доносила мені, хто там такий експресивний, і язикатим миттю прилітало на горіхи. Хлопчаки-розвідники виявилися корисним і відносно дешевим козирем в рукаві, адже за смаколики з кухні вони стали служити мені вірою і правдою.

А на кухні зі мною спершу принципово не говорили. Ех, ще свіжий в пам’яті кухарів мій епічний похід по пончики… Але будь-який замок можна взламати! Як і будь-чиє серце,… якщо підібрати до нього правильний ключик. Прикликавши на допомогу всі свої задатки дипломата, я таки знайшла спільну мову з кухарями. Повірте, таких рулад про пончики ще ніхто не складав! Я щиро розхвалила їх талант і неперевершені страви. Зрештою ми домовились, що на вечір вони приготують гарячий шоколад і запас пончиків з печивом для всіх слуг (пончики здебільшого були для моєї розвідки). Слуги сьогодні добре попрацювали, треба їх винагородити, а то хана мені буде. Також ми узгодили меню для шикарної вечері для  гостей. Ох, на кухні всі так раділи, так раділи! Гостей тут, схоже, взагалі ніколи не було. Ну, я була перша.

Отже, один шалений і ду-у-уже виснажливий день під моїм керівництвом – і результат вражає: весь замок сяє, як у кота… шерсть. Загалом, замок сяє, як нова копійка. Та що там день! Півдня не минуло, коли бруду вже зовсім не лишилося, а на вікнах не було ані цяточки! Правду кажуть, що гуртом і батька легше бити. Не варто також недооцінювати чарівну силу мого вмілого да чуйного керівництва! Яка ж я молодець! Які ми всі молодці! Таки дарма я тутешніх слуг лаяла і недооцінювала. Вони свою справу знають, просто їм хорошого копняка треба було.

Я саме з жаром всіх хвалила, коли зі своїх покоїв спустився жахливо втомлений дракон. В Макса був такий вигляд, наче він не папірці читав і підписував, а вагони без магії розвантажував.

- Зіронько, ви вже все? І тобі, і мені, і слугам варто відпочити. Як щодо перерви на обід?

Всі, хто це почув гаряче підтримали ідею, а на дракона дивилися з такою вдячністю, що мені стало трохи не по собі. Невже мене тепер вважають тираном?! Який жах! Заганяла я їх зовсім. Сподіваюся, гарячий шоколад, пончики і печиво все компенсують.

- Добре. Оголошую годинну перерву! Через годину чекаю всіх у вітальні!

І таке полегшення прокотилося замком…

Обід я з’їла швидко і без слів. Ну, не можу я спокійно обідати, знаючи, що у мене є незакінчена робота, а строки піджимають! Отож я пішла до великої обідньої зали, задумливо її оглянула і дійшла сумного висновку – був занедбаний монастир, а тепер став монастир доглянутий, але зовсім не замок графа. Перейшла до вітальні – та сама ситуація. Ні, треба щось з цим робити.

Година, відведена на законний відпочинок швидко минула і слуги почали обережно і якомога непомітніше стікатися до вітальні.

- Тепер нова задача, - я відчула себе головнокомандувачем армії. – Для чоловіків завдання наступне: тягніть в цю кімнату всі симпатичні меблі з замку. Які меблі я вважаю симпатичними? Ну, маленькі столики, м’які крісла та й взагалі елегантні і негроміздкі елементи інтер’єру. Розберетеся. Жінки, ви маєте принести сюди всі картини, вази, тканинні вироби типу штор, фіранок, скатертинок, подушечок… Ну, ви зрозуміли. Збирайте по замку і тягніть сюди все, чим тільки можна прикрасити житло. Задачу всі зрозуміли? Тоді вперед!

Сумно, але нашкребли зовсім мало. Дві маленькі картини маслом із зображенням пейзажів були повішані у великій обідній залі, де буде вечеря. Чотири столики з дорогого темного дерева відремонтували і протерли від пилу, після чого я звеліла два віднести до вітальні, один – до мене в кімнату, а останній з нечуваним нахабством присвоїв дракон зі словами «Ти ба! Я й не знав, що вони в мене є». Пихтячи, притягнули кілька м’яких крісел у вітальню. Ще знайшлися п’ять ваз: дві з тонкої кераміки і дуже красиво розмальовані, а три були кришталеві. Керамічні я звеліла поставити на столики у вітальні, а кришталеві – на стіл в обідній залі. Назбирати квітів – і вийде дуже симпатично. Ще слуги десь відкопали штори. Коли вони їх розгорнули, я жахливо закашлялась від пилу, але тканина була непогана, тож я наказала їх випрати і повісити у вітальні. Ще знайшлися кілька подушечок, які були миттю покладені в крісла, льняні серветки, які акуратно порозкладали на столі, та навіть гобелен із зображенням родового гербу Ноче: червоний дракон на чорному фоні. Останній ми повісили в обідній кімнаті.

Я критично оглянула дві кімнати. На коридор я намагалася взагалі не дивитися, щоб серце від убогості не країлось. Що ж, я зробила все, що могла. Мені б тиждень часу і сто золотих на руки – і цей замок перетворився б на цукерочку! Але ні часу, ні грошей у мене нема, тож вийшла не цукерочка, а якась убога пародія на неї. Я сумно зітхнула.

- Якби ж тут було більше всього, всяких милих серцю дрібничок. Ні, нормальні істоти привозять з собою речі з подорожей, з відпочинку, з робочих поїздок. Сім’я та друзі дарують їм різні статуетки, сувенірні тарілочки та інші дрібниці. То де це все?! Таке враження, наче Макс тут взагалі не живе, – я сама з собою люблю говорити. Точно, я ж вам вже казала.

- Леді Сабріно, можна вас на хвилинку? – прошепотів мені мій давній знайомий. Саме цей хлопчик в перший день мого «гостювання» в цьому замку допоміг мені знайти драбину і покликав на допомогу інших хлопчаків. Його звати Філ, і саме його я сьогодні випровадила перед сніданком.