Читати книгу - "Записано на кістках. Друге розслідування, Саймон Бекетт"

— Ви думаєте, що це вона? — запитав Броуді.

Я розповів йому про пізній візит Меґґі до мого номера. Вона знала ім’я Дженіс Дональдсон, але не сказала від кого. Я згадав задумливу усмішку, з якою вона виходила з номера. «Завтра, я обіцяю». От тільки для Меґ­ґі вже не було «завтра».

Я кивнув.

— А ви ні?

Броуді зітхнув.

— Так. Але подивімось, чи можна переконатися. — Він глянув на мене. — Ви готові?

Чесною відповіддю було б «ні». Ніколи не можна бути до цього готовим, а надто коли це хтось знайомий. Хтось, хто тобі подобався. Але я лише кивнув і відтягнув брезент. Мене зустрів подих теплого повітря й запах пересмаженого м’яса. Те, як ми реагуємо на запахи, багато в чому залежить від контексту. З огляду на його джерело, запах був нудотно недоречним.

Я присів біля трупа. Зморщений від вогню, він здавався жалюгідно малим. Одяг весь згорів, так само — значна частина м’яких тканин. Полум’я перекрутило й деформувало його, оголивши перегорілі кістки та сухо­жилля, стягнувши кінцівки до характерного боксерського присіду.

Це видовище ставало до жаху знайомим.

— То що ви думаєте? — запитав Броуді.

У моїй пам’яті виникла усмішка Меґґі. Майже сердито я відштовхнув непроханий образ.

«Розмежовуй. Це робота. Решту збережеш на потім».

— Це жінка. Череп надто малий для чоловіка. — Я глибоко вдихнув, дивлячись на гладку кістку черепа, що оголилася під почорнілими шматками плоті. — Крім того, підборіддя загострене, а лоб і надбрівні дуги гладкі. Чоловічі були би набагато важчими й виразнішими. А ще зріст.

Я вказав, де крізь спалену м’язову тканину виднілася стегнова кістка, усвідомлюючи жахливу інтимність того, що ми робимо.

— Важко точно сказати, коли тіло лежить ось так, але, судячи з довжини стегнової кістки, це була людина невисокого зросту, навіть для жінки. П’ять футів, можливо, трохи менше. Не вище.

— Чи може це бути дитина?

— Ні, це однозначно доросла людина. — Я вдивився в мовчазний крик роззявленого рота. — Зуби мудрості пробилися. Тобто їй було щонайменше вісімнадцять-­дев’ятнадцять. Можливо, старша.

— Скільки було Меґґі? Двадцять три, двадцять чотири?

— Приблизно стільки й було.

Броуді зітхнув.

— Правильний зріст, правильний вік, правильна стать. Немає особливих сумнівів, так?

Мені було важко говорити.

— Немає.

Від визнання цього трагедія здавалася ще гіршою, наче я чимось підвів Меґґі.

Але прикидатися не було сенсу. Я змусив себе про­довжити.

— Якщо це вартує уваги, вона була принаймні частково одягнена, коли її підпалили. — Я вказав на потьмянілий металевий диск, втиснутий в обгорілу плоть між стегновими кістками. Завбільшки з дрібну монету. — Це ґудзик від штанів. Тканина згоріла, але він розплавився в плоті. За зовнішнім виглядом, думаю, вона була в джинсах.

Меґґі була в джинсах, коли я бачив її востаннє.

Броуді стиснув губи.

— Тож її, ймовірно, не зґвалтували. Це щось, я вважаю.

Справедливе припущення. Небагато ґвалтівників потурбувалися б одягнути жертві джинси, перш ніж убити її. І вже точно не потім.

— Є якісь думки щодо причини смерті? — запитав він.

— З того, що я бачу, череп не пошкоджений. До того, як тіло витягли з вогню, черепний тиск спричинив вибух, що трохи спрощує ситуацію. Немає жодних ознак травми голови, як це було з Дженіс Дональдсон і Дунканом. Припускаю, що її просто не так сильно вда­рили, хоча…

Я замовк, нахилившись уперед, щоб ближче роз­глянути.

Вогонь знищив шкіру та м’язи горла, оголив спалені хрящі та сухожилля. Я уважно оглянув їх, потім — руки й ноги та нарешті тулуб. Обвуглена м’яка тканина замаскувала ознаки, але не приховала їх зовсім.

— Що це? — запитав Броуді.

Я показав на горло.

— Бачите тут? Сухожилля на лівій стороні горла розрізано. Кінці відчахнулися один від одного.

— Розрізано, як різана рана? — Броуді нахилився вперед, роздивляючись.

— Однозначно розрізано. Вогонь міг спричинити розрив, але кінці для цього занадто чисті.

— Ви маєте на увазі, що хтось перерізав їй горло?

— Я не можу бути впевнений, не провівши належного обстеження, але дуже схоже на це. І є інші колоті рани. Тут, на плечі. М’язові волокна сильно обпалені, але їх досі видно. Те саме з грудьми та животом. Думаю, коли я зроблю рентген, ми знайдемо сліди від леза на ребрах та, ймовірно, на інших кістках.

— Тож її зарізали до смерті? — запитав Броуді.

— Через вогонь важко сказати, поранили її чи зарубали, але на неї точно напали з холодною зброєю. Мені потрібно дослідити надрізи кісток у лабораторії, тоді зможу напевно сказати, якого типу лезо. Але все набагато складніше.

— Що саме?

— Шия зламана.

Я потер очі, бо мене накрила хвиля втоми. Проте навіть крізь утому я не сумнівався в тому, що побачив.

— Подивіться на кут нахилу її голови. Я не хочу сильно ворушити тіло, але якщо придивитеся, то побачите, що видно третій і четвертий хребці. Вони розрізані. А також зламані ліва рука й права гомілка. Ось тут видно, як кістки стирчать крізь спалену тканину.

— Чи не могло це статися, коли човен розвалився у вогні або коли її витягали?

— Це могло спричинити кілька переламів, але не так багато. І вони схожі на компресійні переломи, бо були спричинені ударом…

Я зупинився.

— Що? — запитав Броуді.

Але я підійшов до брудного вікна. Було надто темно, мало що видно, але в тьмяному світлі човна, що догоряв, я бачив темну скелю, що височіла над корабельнею.

— Ось як він приніс сюди тіло. Він скинув її зі скелі.

— Ви певні?

— Це пояснює переломи. На неї напали з ножем, і вона або впала, або її скинули згори. Потім вбивця спустився і перетягнув тіло з підніжжя скелі у двір корабельні.

Броуді закивав.

— У кінці гавані є сходи, що ведуть на вершину скелі. З ліхтариком там можна пробратися в темряві, і так набагато швидше, ніж повертатися дорогою через селище. І менше шансів, що тебе хтось помітить.

Це не пояснювало,