Читати книгу - "Записано на кістках. Друге розслідування, Саймон Бекетт"

Броуді втомлено потер обличчя, зі скрипом продер рукою сіру щетину, що посріблила підборіддя.

— Як ви думаєте, вона була жива, коли падала?

— Сумніваюся. Жертви падіння майже завжди мають так звані переломи зап’ястка Коллеса, — вони про­стягають руки, щоб зупинитися. Нічого такого тут немає. Зламана тільки одна рука, вище ліктя, у плечовій кістці. Це означає, що вона була мертва або непритомна, коли впала.

Броуді глянув у вікно майстерні. Надворі стояла непроглядна темрява.

— Зараз надто темно, щоб там щось побачити. Як розвидниться, піднімемося на вершину скелі й подивимося. Тим часом…

Він замовк, бо надворі раптово зчинився галас. Почувся крик, потім щось впало на підлогу, до нас долинули звуки боротьби. Броуді зірвався й побіг до дверей, але ті відчинилися ще до того, як він до них дістався. Порив крижаного вітру увірвався в майстерню, і всередину ввалився Фрейзер, тягнучи когось із собою.

— Подивіться, кого я знайшов: шпигував крізь вік­но! — пихкав він, штовхаючи перед собою зловмисника.

Постать вилетіла в центр майстерні. Бліде, вражене, всипане прищами обличчя Кевіна Кінроса злякано дивилося на нас.

23

Хлопець стояв у майстерні, вода з нього крапала на бетонну підлогу. Він трусився, опустив очі, зігнув плечі — жалюгідна картина.

— Я тебе ще раз питаю, — повторив Фрейзер, — що ти там робив?

Кевін не відповів. Я знову накрив тіло брезентом, але хлопець уже побачив його на підлозі, коли Фрейзер затягнув його в майстерню. Кевін відвів погляд одразу, мов ошпарений.

Фрейзер сердито дивився на нього. Він почувався на своїй території: можна утвердити свою владу поліціянта.

— Слухай, синку, якщо не співпрацюватимеш, отримаєш забагато проблем. Це твій останній шанс. Це місце під охороною поліції, що ти тут робив? Намагався підслухати, еге?

Син Кінроса ковтнув слину, наче збирався заговорити, але не вийшло жодного звуку. Броуді перебив:

— Можна я з ним поговорю?

Досі він мовчав, дозволяючи Фрейзеру розпитувати. Але знущання сержанта явно не спрацювали. Від них і так уже наляканий підліток трусився ще більше. Фрейзер кинув на Броуді роздратований погляд, але коротко кивнув. Старий інспектор сходив по табуретку від столу, де перед тим сиділи Мері Тейт із матір’ю. Поставив біля Кевіна.

— Ось, сідай.

Сам він примостився на кутку верстака. Його поведінка була набагато розкутішою, ніж у Фрейзера на його суворому допиті. Кевін невпевнено дивився на табурет.

— Можеш стояти, якщо хочеш, — додав Броуді. Кевін вагався, та потім повільно опустився на сидіння. — То що ти маєш нам сказати, Кевіне?

Червоні горбки Кевінових прищів полум’яніли на тлі зблідлого обличчя.

— Я… нічого.

Броуді схрестив ноги, наче це була дружня розмова.

— Гадаю, ми обоє знаємо, що це неправда, еге ж? Я майже впевнений, що ти не зробив нічого поганого, окрім того, що прокрався у двір корабельні. І я майже впевнений, що ми зможемо переконати сержанта Фрейзера не звертати на це уваги. За умови, що ти скажеш нам, чому саме ти це робив.

Фрейзер стримано подивився на Броуді, але заперечувати не став.

— Отже, як щодо цього, Кевіне? — запитав Броуді. Напруга в підлітку була очевидною, він боровся між бажанням відповісти та дотримати мовчання. Потім перевів погляд на вкрите брезентом тіло. Губи зарухалися, наче слова намагалися вирватися назовні.

— Це правда? Що всі кажуть?

Йому боліло.

— Що кажуть?

— Це… — він ще раз швидко кинув погляд на брезент, — це Меґґі?

Броуді зробив паузу й за хвилину відповів.

— Ми думаємо, що може бути, так.

Кевін розплакався. Я пам’ятав, як він поводився з Меґ­ґі, як червонів, коли вона звертала на нього увагу. Його закоханість була болісно очевидна, і мені стало його дуже шкода. Броуді витяг з кишені носовичка, мовчки підійшов, дав йому й повернувся до верстака.

— Що ти можеш сказати нам, Кевіне?

Молодик ридав.

— Я її вбив!

Слово ніби сповнило повітря електричним струмом. У тиші, що зависла, сморід спаленої плоті та кісток здавався сильнішим, ніж раніше, перекриваючи запах мазуту, тирси та припою. Стіни майстерні стогнали під натиском шторму, краплі дощу, наче жерстяні цвяхи, стукали в гофрований дах.

— Що ти маєш на увазі, як це ти її вбив? — майже ніжно запитав Броуді.

Кевін протер очі.

— Бо якби не я, вона б не померла.

— Продовжуй, ми слухаємо.

Однак, зайшовши так далеко, Кевін, здавалося, відмовлявся вести далі. Я згадував його реакцію, коли Броуді розповів, що тіло, знайдене в котеджі землероба, належить повії зі Сторновея. Він був не просто шокований. Приголомшений. Ніби він щойно встановив якийсь зв’язок. Що Меґґі сказала про своє анонімне джерело? «Людина, яка сказала мені… Це було конфіденційно. І я не хочу створювати проблеми. Ця людина непричетна».

— Ви сказали Меґґі ім’я померлої жінки, так? — запитав я.

І Броуді, і Фрейзер здивовано глянули на мене, але їхнє здивування було ніщо в порівнянні з Кевіном. Він витріщився на мене з розтуленим ротом. Здавалося, він шукав спосіб заперечити це, але його воля вже похитнулася. Він кивнув.

— Звідки ти дізнався, як звали цю жінку, Кевіне? — запитав Броуді, перебираючи ініціативу.

— Я точно не знав…

— Ти був достатньо впевнений, щоб дати підказку Меґ­ґі. Чому?

— Я… я не можу вам сказати.

— Хочеш провести час у камері, хлопче? — перервав Фрейзер, не звертаючи уваги на сердитий погляд, яким нагородив його Броуді. — Бо я тобі гарантую, куди ти підеш, як не заговориш.

— Я впевнений, що Кевін це знає, — сказав Броуді. — І я не думаю, що він хоче захистити людину, яка вчинила це з Меґґі. Правда, Кевіне?

Погляд хлопця мимоволі знову сіпнувся в бік брезенту. На обличчі застиг біль.

— Ну ж бо, Кевіне, — вмовляв Броуді, — скажи нам, звідки ти взяв ім’я? Тобі хтось сказав? Або ти знаєш когось, хто знав її? Так?

Син Кінроса опустив голову. Він пробурмотів щось,