Читати книгу - "Гепард, Джузеппе Томазі ді Лампедуза"

— Його превелебність по-батьківськи бажає, щоб відправи у приватних каплицях провадилися відповідно до ритуалу нашої святої матері-церкви. Саме тому він так цікавиться вашою каплицею, що являє собою справжній маяк для палермських католиків, і хоче, щоб реліквії, які шануються у вас, були гідними вашого дому.

Кончетта мовчала. Кароліна, старша із сестер, не витримала:

— Отже, ви хочете, щоб на нас усі знайомі пальцями показували?! Пробачте мені, монсеньйоре, але сама думка перевіряти нашу каплицю не повинна була з’явитись у голові його превелебності.

Вікарій поблажливо всміхнувся:

— Синьйорино, ви навіть уявити собі не можете, як мене тішить ваша схвильованість: вона — яскравий вияв щирої віри, такої приємної для нашої церкви і, звичайно, для Господа Нашого Ісуса Христа. Але саме для того, щоб іще більше розцвіла та очистилась ця віра, святий отець порадив провести такі обстеження, які, до речі, вже кілька місяців проходять у всьому католицькому світі.

Посилання на святого отця було, правду кажучи, не дуже доречним. Кароліна належала до тих католичок, які вважають себе побожнішими за самого папу. А коли Пій X запровадив деякі помірковані реформи, тобто анулював кілька другорядних релігійних свят, це кинуло її в розпач.

— Краще б цей папа займався своїми справами!

Потім вона подумала, що зайшла надто далеко, перехрестилась і забубоніла «Gloria Patri»[157].

Але в цю мить до розмови втрутилася Кончетта.

— Кароліно, не слід говорити те, чого насправді не думаєш. Що подумає про нас монсеньйор?

З губ вікарія не сходила добродушна посмішка: йому було трохи жаль цієї постарілої дитини, яка дотримувалася таких застарілих поглядів на католицьку віру.

— Монсеньйор думає, що перед ним сидять три святі жінки, — м’яко промовив він.

Отець Корті вирішив трохи розрядити атмосферу.

— Монсеньйоре, я один з тих, хто може найкраще підтвердити ваші слова. Отець Пірроне, пам’ять якого шанують усі, хто його знав, часто розповідав мені, коли я ще був послушником, у якій благочестивій родині виховувались синьйорини Саліна. А втім, це ім’я говорить само за себе.

Вікарію не терпілось перейти до діла.

— Синьйорино, оскільки все вже ясно, я, з вашого дозволу, хотів би оглянути каплицю, щоб розповісти його превелебності, який світоч щирої віри він побачить завтра.

За життя князя Фабріціо каплиці у віллі не було; кожного свята вся родина йшла до церкви, і сам отець Пірроне щоранку повинен був пройти чималу відстань, щоб відправити месу. По смерті дона Фабріціо, коли після довгих сварок за спадщину вілла стала виключно власністю трьох сестер, вони вирішили відкрити свою молитовню. Для цього вибрали затишний салон з колонами із штучного мармуру, який чимось нагадував римську базиліку, і, здряпавши із стелі поганську фреску, встановили в ньому вівтар. Так з’явилася каплиця.

Коли вікарій увійшов до каплиці, проміння призахідного сонця осявало вівтар і падало на велику картину над вівтарем, перед якою синьйорини звикли молитися. То був чудовий портрет гарненької тендітної дівчини з очима, підведеними до неба; її м’яке темне волосся граціозно розсипалось по напівоголених плечах; у правій руці вона тримала зім’ятого листа; на схвильованому обличчі застиг вираз чекання, а великі чисті очі іскрилися радістю. На другому плані зеленів ломбардський пейзаж. Художник не намалював ні Ісусика, ні німбу, ні змія, ні зірок, ні взагалі будь-якого з тих символів, які завжди малюють на образах Діви Марії. Він, мабуть, вважав, що Богоматір можна буде впізнати по її дівочому виразу обличчя. Вікарій підійшов до вівтаря, піднявся на першу сходинку і, не перехрестившись, довго розглядав портрет з усмішкою захопленого цінителя мистецтва. За його спиною княжни побожно хрестились і шепотіли «Ave Maria»[158].

— Прекрасна картина, — мовив він нарешті, зійшовши зі сходинки. — Напрочуд виразне обличчя.

— Та це ж чудотворний образ, монсеньйоре, справді чудотворний, — зауважила бідолашна хвора Катерина, сидячи у своєму інвалідному кріслі. — Коли б ви знали, скільки чудес він зробив!

— Авжеж, чимало чудес, — докинула Кароліна. — Це Мадонна з листом. Пресвята Діва тримає в руці послання до свого божественного Сина, в якому просить його заступитись за народ Мессіни. Це заступництво Боже востаннє виявилось позаторік у чуді під час землетрусу.

— Прекрасна картина, що б вона не зображала. Дорогоцінний витвір мистецтва. Його треба берегти, як зіницю ока.

Монсеньйор вікарій почав оглядати реліквії: їх було сімдесят чотири, і вони займали повністю дві стіни праворуч і ліворуч од вівтаря. Кожна з них була вправлена в рамку, під якою висіла картонна табличка з основними даними щодо реліквії і номером документа, який підтверджував її автентичність. Самі документи, великі сувої з важкими печатками, зберігалися в накритій одамашком скрині, що стояла в кутку каплиці. Рамки були найрізноманітніші: з воронованого й полірованого срібла, зі шкіри, коралів та черепахових панцирів, з філіграні, з червоного дерева, з самшиту, обтягнуті червоним та синім оксамитом; великі, маленькі, восьмикутні, квадратні, круглі, овальні. Деякі з них не мали ціни, інші були куплені в крамниці Бокконі[159]. Однак для екзальтованих синьйорин, переконаних, що саме небо веліло їм бути охоронницями цих скарбів, усі вони, як і реліквії під ними, були однаково священні й недоторканні.

Думка збирати реліквії вперше з’явилась у Кароліни: вона десь розшукала стару опасисту донну Розу, напівчерницю, у якої були зв’язки майже в усіх палермських церквах, монастирях та релігійних братствах. Що два-три місяці донна Роза приносила до вілли Саліна якусь святу реліквію, загорнуту в м’який папір, і пояснювала, що їй пощастило вирвати цей скарб у однієї парафії, яка опинилася у фінансовій скруті, або в якоїсь знатної родини, що збанкрутувала. При цьому з цілком зрозумілих причин не згадувалось жодного імені, і в очах княжен ця стриманість донни Рози була гідна найвищої похвали. До того ж, докази автентичності, що їх завжди приносила донна Роза і передавала у руки княжнам, здавались досить переконливими: це були згортки паперу, списаного латинськими, грецькими та арабськими літерами. Кончетта, що керувала господарством та розпоряджалася фінансами, виплачувала гроші. Після цього залишалося знайти рамки і вправити в них реліквії. І знову Кончетта байдуже платила. Протягом цілих двох років ця колекціонерська манія не давала спати ні Кароліні, ні Катерині: вранці вони розповідали одна одній, які чудесні реліквії вони віднайшли уві сні, і починали сподіватись, що сни справдяться; нерідко, почувши про ці нічні видіння, донна Роза допомагала їх здійсненню. Що снилося Кончетті, не знав ніхто. Потім донна Роза померла, і приплив реліквій одразу ж припинився; правду кажучи, сестри теж уже