Читати книгу - "Гепард, Джузеппе Томазі ді Лампедуза"

Вікарій побіжно оглянув кілька реліквій, на які йому показали.

— Чудесні речі, чудесні… А які прекрасні рамки!

Потім він похвалив тонкий смак господинь, пообіцяв наступного дня, рівно о дев’ятій, повернутись разом з його превелебністю і, вклякнувши та перехрестившись перед скромним образком Помпейської Мадонни[160], що висів на бічній стіні, вийшов з каплиці. Стільці в передпокої спорожніли, і священики вмостилися в трьох екіпажах, які чекали на них посеред двору, запряжені вороними кіньми.

Вікарій запросив до своєї карети капелана, отця Тітта, який сприйняв це, як найвищу честь. Монсеньйор мовчав. Карета проминула вже розкішну віллу Фальконері, коло якої цвіла бугенвілія, переливаючись каскадами через паркан чудово доглянутого саду. Коли ж вони звернули на шлях, який поміж апельсиновими садами вів прямо до Палермо, вікарій заговорив:

— Як ви могли, отче Тітта, стільки років відправляти службу Божу перед портретом цієї дівки? Дівки, яка одержала любовного листа і чекає на свого коханця! Не вдавайте, ніби й ви прийняли його за святий образ!

— Знаю, я винен, монсеньйоре, але, повірте, з синьйоринами Саліна неможливо сперечатись, особливо з Кароліною… Та звідки вам це знати?

Вікарій зітхнув.

— Сину мій, я розумію, як тобі було важко. Не турбуйся, це буде враховано.

Щоб угамувати свій гнів, Кароліна сіла писати листа К’ярі, заміжній сестрі, що жила в Неаполі; Катерину, стомлену довгою розмовою, відвезли в ліжко, а Кончетта пішла до своєї кімнати. Це була одна з тих кімнат (їх так багато, що хочеться сказати, що всі вони такі), що ніби приховують своє обличчя: сторонній відвідувач бачить тільки їхню маску, в той час як справжнє лице відкривається лише втаємниченим і насамперед господареві, перед яким вони постають у своїй справжній нікчемній подобі. Вона була залита сонцем, а вікна її виходили в глиб парку, в кутку стояло велике ліжко з чотирма подушками (у Кончетти було хворе серце, і вона спала майже сидячи). На гарній білій кахляній підлозі не було килима, зате кімнату прикрашав коштовний комод з десятком інкрустованих мармуром та перламутром шухлядок, невеличкий письмовий столик і великий круглий стіл у центрі. Всі ці меблі в стилі маджоліно[161] були вкриті майстерною різьбою в місцевій манері: на темному палісандровому фоні виділялись силуети мисливців, собак, дичини м’якого янтарного кольору. Однак гарнітур цей не подобався Кончетті, вона навіть вбачала в ньому вияв поганого смаку (проданий після її смерті з аукціону, він сьогодні прикрашає салон одного заможного комісіонера і викликає заздрощі у його гостей). На стінах висіли портрети, акварелі, образи святих. Скрізь було чисто, всюди панував порядок. Лише дві речі, здавалося, були не на місці: гора з чотирьох великих зелених скринь з велетенськими навісними замками, що стояли в кутку навпроти ліжка, та напівзогнила купка шерсті, що лежала долі під нею. Непоінформований відвідувач цієї кімнатки, мабуть, усміхнувся б — усе це на перший погляд свідчило лише про педантичність старої діви.

Для того ж, хто знав історію родини, і для самої Кончетти ця кімната була справжнім пеклом; у ній усе викликало сумні згадки. У великій зеленій скрині зберігались десятки суконь, сорочок, капотів, пошивок, простирадл, ретельно поділених на «святкові» та «на щодень». Це був посаг Кончетти, приготований п’ятдесят років тому. Вона ніколи не відмикала замка, боячись, що звідти вискочать якісь небачені демони, і від всюдисущої палермської сирості білизна вже давно зітліла, нікому не принісши користі. На портретах були зображені покійні родичі, яких вона ніколи не любила; з фотографій дивилися колишні друзі, які ще за життя заподіяли їй глибокі душевні рани і яких лиш через це вона не забула після їх смерті. На акварелях були намальовані маєтки, які не належали більше родині Саліна: їх продали або, точніше, прогайнували марнотрати-нащадки. Святі на стінах були більше схожі на привидів, яких бояться, але в яких насправді більше не вірять. Той, хто пильніше придивився б до купки шерсті, міг би помітити, що це опудало собаки — двоє вух, морда з чорного дерева та двоє блискучих очей з жовтого скла. Це було все, що залишилось від Бендіко, який здох сорок п’ять років тому. Тепер тут гніздилися павуки та міль, і хоч слуги весь час наполягали, щоб викинути його на смітник, Кончетта не дозволяла: їй хотілось зберегти єдину пам’ятку про минуле, що не викликала болю в її душі.

Та цього дня болісні відчуття Кончетти (у певному віці кожен день приносить свої болі) стосувались лише майбутнього. Стриманіша за Кароліну, кмітливіша за Катерину, вона вмить збагнула сенс візиту генерального вікарія і вже могла передбачити наслідки: наказ винести всі або майже всі реліквії, замінити картину над вівтарем і, можливо, переосвятити каплицю. Вона ніколи не вірила в автентичність цих реліквій і платила за них з поблажливою байдужістю матері, що купує іграшки своїм малолітнім дітям, аби лише ті не капризували. Кончетту мало непокоїла втрата реліквій — найбільше її турбувала і боліла та ганьба, якою вкрився дім Саліна в очах церковної влади і про яку невдовзі дізнається ціле місто. Звичайно, в Сицилії ніхто не вмів так берегти таємницю, як церква, але можна було не сумніватись, що не мине й двох, найбільше трьох місяців, і новина розлетиться повсюди, як водиться на цьому острові, який замість трикутника[162] повинен був мати за емблему сіракузьке Вухо Діоніса[163], що перетворює на громоподібний гуркіт найлегше зітхання в радіусі п’ятдесяти метрів. А стосунки з церквою були важливі для Кончетти. Престиж дому Саліна танув повільно й невблаганно разом з багатством, яке після численних розподілів та перерозподілів стало не більшим, ніж у сотень звичайних, неродовитих палермських сімей і здавалось нікчемно малим порівняно з прибутками деяких заможних промисловців. Але в лоні церкви, у стосунках з нею рід Саліна зберіг своє місце. Варто хоча б згадати, як урочисто приймав трьох сестер його превелебність, коли вони на Різдво зробили йому візит! А тепер?

До кімнати Кончетти ввійшла покоївка.

— Ваша вельможносте, прибула княгиня. Її автомобіль уже на подвір’ї.

Кончетта підвелась, поправила зачіску, накинула на плечі мережану шаль; вигляд її знову став царствено-холодний. Коли вона ввійшла до передпокою, Анджеліка вже підіймалась по зовнішніх сходах; вона страждала розширенням вен на ногах, які у неї завжди були трохи закороткі й погано тримали її, тому вона ледве йшла, спираючись на руку свого лакея, чия надто довга чорна ліврея підмітала сходи.

— Люба Кончетто!

— Мила Анджеліко! Ми вже цілу вічність не бачились!

Хоча з часу останнього візиту Анджеліки не