Читати книгу - "Фірма"

Минали дні без новин, і Мітч дедалі більше замикався у вигнанні і сподівався на те, що випадок у крамничці корейця налякає Тарранса, а може, його вже й звільнили. А то й сам Войлес вже забувся про свою операцію, і тепер Мітч може собі й далі славно йти шляхом багатіння, партнерства й можливостям купувати все, що захоче. Проте він знав, що так не буде.

Для Еббі будинок став в’язницею, хоча й могла виходити з нього й приходити тоді, коли хотіла. Вона стала затримуватися у школі, більше прогулювалася містом, щодня їздила на закупи. Вона уважно вивчала кожного, хто лиш гляне на неї, особливо чоловіків у темних костюмах. Щоб не було видно її очей, стала одягати темні окуляри від сонця, носила їх навіть у дощову погоду. А пізно ввечері, самотньо повечерявши, вона придивлялася до стін і боролася зі спокусою взятися за пошуки. Телефонні апарати можна перевірити через збільшувальне скло. Казала сама собі, що дротики і жучки не можуть бути невидимими. Вже не раз виникала ідея відшукати десь книжку про такі пристрої, тоді їх легше буде виявити. Та Мітч заборонив. Він був упевнений, що в будинку їх повно, а спроби їх виявити можуть призвести до біди.

Тож у своєму власному будинку вона пересувалася мовчки і почувалася скривдженою, а ще знала, що довго так не може тривати. Вони обоє знали, як важливо було вдавати, що все нормально, розмовляти, ніби все в них добре. Вони намагалися заводити буденні розмови про те, як минув день. Про фірму, про її учнів, про погоду, про те, про се, та розмови їхні були безбарвними. Часто навіть вимученими, напруженими. Коли Мітч був студентом, вони часто й бурхливо кохалися, тепер це зникло з їхнього життя. Хтось їх підслуховував.

Стали звичними опівнічні прогулянки навколо кварталу. Щовечора, нашвидкуруч перекусивши сандвічами, проказавши щось на кшталт ніби корисно перед сном прогулятися, вони виходили на вулицю. Йшли, тримаючись за руки і в холодну пору, розмовляли про фірму і про ФБР, про можливий вихід; та доходили вони завжди до одного висновку: виходу просто немає. Минали сімнадцять днів. Сімнадцять ночей.

На вісімнадцятий день щось зрушилося. О дев’ятій вечора Мітч почувався виснаженим, тож вирішив їхати додому. На той час він пропрацював без перерви понад п’ятнадцять годин. По двісті доларів за кожну. Він звично пройшовся коридорами другого поверху, сходами піднявся на третій. Уже звик так сновигати, дивитися, хто ще й досі працював. На третьому не було нікого. Він піднявся на четвертий поверх, проминув квадратний коридор, наче щось шукаючи. Світло скрізь було вимкнене, лише Ройс Мак-Найт працював допізна. Мітч непомітно проминув його кабінет. Двері Ейвері були зачинені, Мітч поторсав ручку — замкнено. Далі він зайшов до бібліотеки, шукаючи яку-небудь непотрібну книгу. Він такі інспекції проводив уже два тижні, і на стелях кабінетів та бібліотек камер ніде не побачив. Виснував, що вони лише слухають, але не бачать.

У воротях він побажав на добраніч Датчу Гендріксу й поїхав додому. Так рано Еббі на нього не чекала. З боку гаража він тихенько відчинив двері й прослизнув на кухню. Ввімкнув світло. Вона була у спальні. Між кухнею й спальнею був невеличкий передпокій, де на бюро вони складали пошту. Поклавши свою валізку на нього, Мітч його побачив. Великий коричневий конверт, на якому чорним маркером була написана його адреса і ім’я — Еббі Мак-Дір. Зворотної адреси не було. Від руки нерівними літерами ще було написано: «ФОТОГРАФІЇ — НЕ ЗГИНАТИ». Завмерло серце, перехопило подих. Він вхопив конверт. Вже розпечатаний.

На чолі враз виступили краплини поту, в роті пересохло, а ковтнути слину він був не в змозі. Прокинулося серце, і стало несамовито калатати молотком у грудях. Дихати було важко і боляче. Накрила нудота. Він повільно позадкував від бюро з конвертом у руках. Подумав, вона зараз в ліжку. Принижена, хвора, спустошена, зла, як собака. Він витер із чола піт і постарався себе опанувати. «Прийми все, як мужчина», — сказав самому собі.

Вона лежала в ліжку з книжною в руках, працював телевізор. Собака був надворі. Мітч прочинив двері до спальні, й вона налякано підстрибнула. Мало не закричала. Та враз його впізнала.

— Ти мене налякав. Мітчу!

Очі блищали. Спершу від страху, тепер від радості. Очі не заплакані. Виглядали звично: ні болю, ні гніву.

Він не міг і слова вимовити.

— Чого це ти вдома? — сівши прямо, вимогливо й з усмішкою запитала вона.

Усмішка?

— Я тут живу, — слабо відповів він.

— А чому ж ти не подзвонив?

— Невже я мушу дзвонити, що повертаюся додому? — його дихання вже вирівнялося. Вона чудово тримається!

— Було б непогано. Підійди, поцілуй мене, — він схилився над ліжком і поцілував її. Подав їй конверт і безпечно запитав:

— Це що?

— От ти й поясни. Його адресовано мені, та всередині він порожній. Нічогісінько не було, — вона згорнула книжку й поклала на столик.

Нічогісінько! Він усміхався і знову її цілував.

— Ти чекаєш від когось фотографій? — не розуміюче поцікавився він.

— Нічого не знаю про це. Напевне, помилка. — І в цю мить Мітчу здалося, що він чує регіт Девашера там, на п’ятому поверсі. Той тлустий покидьок зараз стоїть у якій-небудь темній кімнаті, серед сплетіння дротів, серед усілякої апаратури з навушниками на круглій, хоч в м’яча ганяй, голові, й нестримно регоче.

— Дивно, — мовив він.

Еббі вдягла джинси й жестом показала на двір. Мітч кивнув, цей простий сигнал він упізнав: жест-вказівка, чи кивання на двері, що вели до патіо.

Мітч поклав конверт на стільницю бюро і якусь секунду ще обмацував надпис. Мабуть, це був почерк Девашера. Він знову ніби почув той сміх, побачив гладке обличчя й хижу посмішку. Напевне, в обід у бенкетній залі ті світлини партнери передавали по колу. Уявив собі, як за кавою з десертом хихотять над ними Ламберт, Мак-Найт і навіть Ейвері.

Ну нехай, чорт забирай, повеселяться. Нехай останні місяці порадіють зі своїх яскравих успішних кар’єр юристів.

Еббі йшла поруч. І він узяв її за руку.

— Що ж у нас на вечерю? — його запитання призначалося тим, хто їх прослуховував.

— Чом би нам не повечеряти в ресторані? Відсвяткуємо з нагоди повернення з роботи у пристойний час.

Вони вийшли зі спальні.

—