Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 06"

РОЗДІЛ XXVIII

Тим часом щастя загубило Мартінову адресу і більше не посилало своїх вісників до його дверей. За двадцять п’ять днів, працюючи в будень і в свято, він написав статтю майже на тридцять тисяч слів, яку назвав «Ганьба сонця». Це був гострий напад на містицизм метерлінківської школи[28] — напад з цитаделі позитивної науки на мрійників, що тужать за чудовністю, дарма що є багато гарного й чудовного, яке не суперечить дійсності. Трохи згодом він підсилив свій напад ще двома невеличкими есеями «Туга за чудовністю» та «Міра людського «Я». І знову почав оплачувати подорожі цих статей від однієї редакції до іншої.

За двадцять п’ять днів, витрачених на «Ганьбу сонця», йому пощастило продати на шість з половиною доларів дещо з «чорних робіт». За один анекдот він дістав п’ятдесят центів, а за другий, посланий до першорядного гумористичного тижневика, — цілий долар. Крім того, він ще одержав п’ять доларів за два жартівливі вірші. Та зрештою, вичерпавши свій кредит у крамарів (хоч бакалійник збільшив його до п’яти доларів), він ще раз заставив велосипед і костюм. Прокатний пункт вимагав виплати боргу за машинку, безперестанно нагадуючи йому, що за угодою він мусить акуратно сплачувати наперед.

Підбадьорений тим, що збув кілька дрібних речей, Мартін знов узявся до «чорної роботи». Може, зрештою, вона дасть йому змогу сяк-так перебитися. Під столом у нього лежало двадцять коротких оповідань, забракованих газетним синдикатом. Він перечитав їх ще раз, щоб зрозуміти, як газетних оповідань не слід писати, і, кінець кіпцем, виробив собі ідеальну схему: в газетному оповіданні не допускається трагізм, нещасливий кінець, краса мови, гострота думки й тонкість почуття. Власне, почуття має бути, ще й багато, тільки чистого й шляхетного, як у тих мелодрамах — скажімо, «За бога, вітчизну й царя» або ж «Хоч я й бідний, зате чесний», — що ними він сам захоплювався в дні ранньої юності.

Опанувавши ці застереження, Мартін узяв за зразок «Герцогиню» і заходився писати за такою формулою: 1) двоє закоханих розлучаються; 2) завдяки якійсь події вони знов з’єднуються; 3) весільні дзвони. Третя частина була величиною незмінною, а перша й друга могли мати безліч варіацій. Розлучити закоханих могло непорозуміння, примха долі, ревниві суперники, жорстокі батьки, хитрі опікуни, лихі родичі і так далі й так далі. З’єднати їх міг Який-небудь геройський вчинок закоханого або закоханої, розквіт почуття в одного з них, вимушене чи й доброхітне визнання хитрого опікуна, лихого родича або ревнивого суперника, розгадка глибокої таємниці, перемога закоханого над дівочим серцем, його благородна самопожертва, і так без кінця-краю. Часом цікаво було дати дівчині ініціативу на шляху до зближення. Поступово багато ще всяких пікантних і цікавих прийомів намислив Мартін. Тільки в одному не смів він давати собі волю — усе неодмінно мало кінчатися весільними дзвонами; хоч би небо завалилося й попадали зорі, а весільні дзвони повинні були грати. Розмір оповідання теж був наперед визначений: максимум півтори тисячі слів і мінімум тисяча двісті.

Перш ніж остаточно опанувати мистецтво такого писання, Мартінові довелося скласти собі штук шість схем, що ними він завжди керувався. Ці схеми нагадували хитромудрі математичні таблиці в кілька десятків шпальт, які можна читати зверху і знизу, з правого боку і з лівого, і без жодної розумової напруги робити тисячі різних обчислень, кожне правильне й точне. Послуговуючись такими схемами, Мартін за півгодини накреслював з десяток сюжетів, що їх відкладав і на дозвіллі викінчував. Після цілого дня серйозної праці він міг ще за годину до сну опрацювати одне таке оповідання. Згодом він признався Рут, що міг ліпити їх мало не вві сні. Головне — це скласти схему, а далі робота була механічна.

Мартін анітрохи не мав сумніву в правильності своєї формули і настільки вже вивчив редакторський смак, що, посилаючи перші два оповідання, був певен, що вони принесуть йому гроші. І справді, через дванадцять днів він одержав два чеки, кожен на чотири долари.

Тим часом він зробив ще деякі тривожні відкриття щодо журналів. «Трансконтинентальний місячник» хоч і надрукував його «Передзвін», але чека не прислав. Мартінові дуже потрібні були гроші, і він написав до редакції. Замість чека він дістав ухильну відповідь з проханням надіслати ще яку-небудь свою роботу. Ті два дні, що він чекав на відповідь, Мартін голодував і мусив знов заставити велосипед. Тепер регулярно двічі на тиждень він нагадував редакції про свої п’ять доларів, однак відповіді надходили зрідка і якось ніби випадково. Мартін не знав, що «Трансконтинентальний» уже цілі роки ледве животіє, що то журнал четвертого, а то й десятого ряду, без будь-якого становища і з непевним тиражем, і що тримається він лише на дрібній нав'язливості патріотичних окликах та рекламі, вміщуваній у ньому трохи не з ласки. Не знав Мартін і того, що сам журнал був єдиним джерелом прибутків для редактора й секретаря, і що існували вони лише тим, що раз у раз переносилися на нове помешкання, аби уникнути сплати комірного, і при найменшій змозі присвоювали авторський гонорар. Він і гадки не мав, що за його п’ять доларів секретар редакції пофарбував свій будинок в Аламеді і виконав цю роботу особисто, бо був неспроможний платити за ставками профспілки, а штрейкбрехер, якого він найняв, з чиєюсь допомогою упав із драбини і зламав собі ключицю.

Десять доларів за «Шукачів скарбів», проданих Чікагській газеті, Мартінові теж не довелося одержати. Нарис був надрукований, — у цьому він переконався в центральній читальні — але на його запити редакція не відповідала. Вона ігнорувала його листи. Задля певності декотрі з них Мартін послав рекомендованими. «Це ж просто грабунок, — думав він, — безсоромна крадіжка». Він голодував, а в нього крали його добро, його товар, яким він тільки й міг заробити собі шматок хліба.

«Юність і зрілість» був тижневик; надрукувавши дві третини Мартінової повісті на двадцять одну тисячу слів, він раптом збанкрутував. А з тим зникла й надія на обіцяні шістнадцять доларів.

На довершення всього марно пропало його найкраще оповідання «Казан». У розпачі кидаючись від журналу до журналу, він послав його до редакції «Хвилі» — світського тижневика, що видавався в Сан-Франціско. Вибрав він цей часопис головно тому, що недалека відстань — через затоку, — запевнювала швидку відповідь. За два тижні на превелику радість Мартін побачив своє оповідання повністю надруковане в останньому номері, з малюнками, та ще й