BooksUkraine.com » Сучасна проза » Справа отамана Зеленого 📚 - Українською

Читати книгу - "Справа отамана Зеленого"

150
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Справа отамана Зеленого" автора Андрій Анатолійович Кокотюха. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 66 67 68 ... 75
Перейти на сторінку:
тобі обіцяли за зраду?

Ось коли старий сповна відчув небезпеку.

Позадкував. Спробував заховатися за впряженим у воза конем. Розтулив був рота, намірявся щось сказати.

Але Сивого ніхто й ніщо не могло вже стримати.

— Зрада кругом! — закричав він, і Артем помітив, як здригнувся навіть бувалий у бувальцях юний Середа. — Зрадники! Продадуть Україну кацапам та жидам! Свої ж продадуть! На! На! На!

Примовляючи так, він націлив маузера просто на Заброду й затято почав тиснути на спуск.

Якщо чогось такого й чекали, однаково ніхто й подумати не міг, що все станеться так швидко.

Артем не витримав. Його раптом перестало хвилювати, що може бути з ним далі.

Нещасний дід іще падав, а Шеремет, оголивши нагана і стріляючи на ходу, випустив у Василя Сивого весь барабан.

Він сам не до кінця розумів, чого хотів: зупинити нового ватажка, вдарити його, щоб хоч трохи вибити хміль, чи відштовхнути жертву з лінії вогню. Озброєна рука ніби зажила власним життям, на якусь мить відмовившись слухатися господаря. Коли пусте клацання показало — стріляти більше нічим, Артем далі тримав дуло перед собою, ніби це могло захистити його від п'яного гурту, на очах у якого щойно застрелили їхнього отамана.

— А — а–а — а! — люто вигукнув хтось у натовпі.

Забрязкали замки гвинтівок. На Шеремета націлилося з десяток дул. Боковим поглядом помітив, що до нього біжить Семен, на ходу заганяючи патрона в патронник. Загрозливо заворушилася невеличка група, що відокремилася від розгульного загалу ще раніше, разом з Артемом, і так само, як він, з недовірою позирала на Сивого.

Якщо зараз підуть лава на лаву, Шеремет цього вже однаково не побачить.

Так чи так, але наступна куля буде для нього. Хоч хто стрілятиме, не схибить. Він стояв у всіх перед очима, розправивши широко груди, і тікати нікуди не збирався.

Постріл.

Шеремет чекав цього. Здригнувся. І з подивом усвідомив: стоїть, де стояв. Навіть не поранений.

Рука з порожнім наганом поволі опустилася вниз, уздовж тіла.

Наперед виступив Остап Романюк. Досі він стояв позаду більшого, небезпечного для Шеремета, гурту, а зараз проштовхався крізь лави принишклих партизанів. Стискаючи свого револьвера, з якого ще димилося, рябий ступив ще кілька кроків уперед, розвернувся лицем до народу і знову пальнув угору.

— Стійте всі! На місці стій!

Його послухалися. Дула гвинтівок похилилися. Романюк, не обійшовши тіла Сивого, а переступивши через нього, наблизився до Артема, зупинився за крок і спитав, дивлячись прямо в очі:

— Навіщо?

— Треба пояснювати? — відбрив Шеремет.

— Не знаю. Мабуть, ти щось краще знаєш, коли так зробив. Відповіси за Сивого?

— Він сам за себе відповів.

— Значить, тобі далі все й вирішувати. Як знаєш, що робити, то роби, отамане. Командуй.

Артем ніколи не думав, що після всього пережитого станеться несподіванка, яка змусить його вклякнути на місці крижаною брилою.

— Хто отаман?

— Ти, — просто відповів рябий Романюк. — Не впораєшся, не повірять тобі хлопці, тоді не ображайся. Так само скінчиш. Сивий, коли вже по правді казати, давно вже… А, — він махнув рукою, повернувся до принишклого гурту: — То що, отаман?

Спершу несміливо, але враз дружньо, змішавши п'яні й не дуже хмільні голоси, партизани загукали:

— Отаман! Отаман Шеремет! Доктора в отамани!

Хтось у надпориві навіть вистрілив у повітря. Постріл підхопили інші, але Артем, відчувши — пора, гаркнув на всю силу легенів:

— Досить! Бережіть набої, хлопці! Буде! — і далі, слухаючись свого серця промовив: — Отаман Сивий учинив самосуд. Люди в селах і без того почали дивитися на нас косо. Тому й здають москалям кожного другого. Семене, — сказав, не повертаючись до Середи, — дам тобі людей, відвезеш убитого в Горпинівку. Поясниш бабі його: нікінці вбили, бо віз харчі для партизанів. Збрешеш, але Бог простить. З цих продуктів нічого не беремо, люди від себе відривали. Горілку всю негайно вилийте, Романюк простежить. Сивого… отамана Сивого поховайте, як належить. Поминки за Палієм ми не так справимо, як сьогодні. До завтра щоб усі мені були свіжі, як огірки на городі. Кому не ясно?

Замість відповіді гурт почав поволі розтікатися.

Отаман Шеремет прийняв командування.

9

Звістку про спалений хутір приніс Семен.

Важкий рік уже добігав кінця, грудень морозив сильніше, та партизани в Гощівському лісі були готові до цього. Перед морозами, наприкінці осені, поки земля ще подавалася, викопали землянки й обладнали там груби. Димарі вивели так, щоб дим у голому лісі важко було помітити. Перед тим Шеремет звелів перебиратися з болотяних островів на тверду землю. Як лікар, чудово розумів, скільки хвороб можуть захопити й без того виснажені війною чоловіки у вогкій твані. Натомість забралися якнайдалі в ліс, знайшовши для свого табору місцину, що її, неначе рів довкола фортеці, відрізувала від усього світу болотяна смуга.

Обжившись, почали воювати. Артем наче все життя командував військом: засідки, раптові наскоки, нищівні атаки й швидкі відступи з мінімальними втратами вдавалися йому легко. Учорашні зеленівці неабияк пожвавішали. Чутки про нового отамана розійшлися широко, до гощівських партизанів струмочками потяглися з усієї округи нові й нові люди. Поки небагато, але Шеремет випромінював військовий оптимізм, чекаючи до кінця року значного поповнення. Тоді й можна буде нарешті почати втілювати свій план — висуватися до лінії фронту, гуртуючись на рейді, щоб злучитися з військом Петлюри. Щоб стати повноцінною регулярною частиною армії, яка воює за Українську державу.

Не так сталося, як гадалося. До різких вивертів воєнного часу Артемові треба було б уже звикнути. Та все одно, коли щось ішло не за планом, його охоплювала така хвиля люті, ніби сам був у цьому винен.

Із середини грудня червоні раптом перейшли в наступ, ударивши по Добровольчій армії на всьому фронті. Відкинули білих спершу до Києва, а потім за Київ. Ситуація мінялася так стрімко, що Шереметова розвідка, не маючи достатніх сил і засобів, просто не встигала доповідати про ті зміни. Тож уявити собі сяку — таку реальну картину було годі. Гощівські партизани — і це визнав сам отаман — незчулися, як влада в губернії знову перейшла від золотопогонників Денікіна до більшовиків.

Ось коли Шеремет мав усі підстави згадати давню російську примовку, що хрін нічим не солодший за редьку. Червоні тут були не раз, нічого доброго від них ніхто не сподівався. До того ж отаман досі ще сповна не поквитався з ними за свої особисті кривди. Тож ледве на селі з'явилися комісари й оголосили про повалення денікінщини та поновлення роботи сільрад із комуністами на чолі, як уже найближчої ночі ново

1 ... 66 67 68 ... 75
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Справа отамана Зеленого», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Справа отамана Зеленого"