Читати книгу - "Пастка на дурнів"

— З моїм апендиксом усе гаразд, — заспокоїв їх Йоссар’ян. — Учора мій лікар пояснив мені, що в мене печінка.

— А що, як це печінка? — вирішив старший серед них, сивоголовий офіцер. — Що показує кількісний аналіз крові?

— Кількісного аналізу крові йому ще не робили.

— Хай зроблять негайно. Ми не можемо ризикувати з пацієнтами в такому стані. Якомога більше всіляких аналізів. Інакше чим ми будемо крити у випадку його смерті?! — Він зробив нотатку в записнику і повернувся до Йоссар’яна. — А ви тим часом прикладайте й далі пухир з льодом. Це дуже важливо.

— В мене нема пухиря з льодом.

— То дістаньте. Десь же тут мусить бути пухир з льодом. Ї дайте нам знати, коли почнеться агонія.

Через десять днів до Йоссар’яна підійшов новий гурт не знайомих йому лікарів з убивчою звісткою: він цілком здоровий і мусить негайно забиратися геть. В останню хвилину його врятував сусід, що лежав навпроти, — у того зненацька почало двоїтися в очах. Ні сіло ні впало він підвівся в ліжку й загорлав:

— У мене в очах двоїться!

Палатна медсестра перелякано заверещала, а санітар знепритомнів. Звідусіль до хворого кинулись лікарі, тримаючи напоготові шприци, рефлектори, клістирні трубки, гумові молоточки й вібромасажери. Вкотили ще якісь химерні прилади на колесах. Оскільки одного пацієнта було замало для такої сили спеціалістів, утворилася ціла черга, в якій задні енергійно напирали на передніх і кричали, щоб ті зайве не барилися — кожен хотів показати себе. Нарешті лобатий полковник в окулярах з роговою оправою встановив діагноз.

— Менінгіт! — ваговито проголосив він, даючи решті знак рукою розходитися. — Хоча, бог свідок, для такого діагнозу поки що немає жодних підстав.

— Тоді чому саме менінгіт? — єхидно запитав майор і вкрадливо хихикнув. — Чому, скажімо, не гострий нефрит?

— А тому, що за фахом я менінгітних, а не гостронефритник, — ось чому, — відрізав полковник. — І не збираюся так просто віддати цього хлопця якимось ниркачам. Тільки через мій труп. Я прибіг сюди перший.

Кінець кінцем лікарі дійшли згоди. Всі одностайно погодились на тому, що їм неясно, на що саме хворий вояк, у якого двоїться в очах, і перевели його до ізолятора, оголосивши в палаті двотижневий карантин.

Тож День дяки[35] Йоссар’янові довелося зустрічати в шпиталі. Свято минуло тихо, мирно, без зайвих подій, якщо не рахувати індички на обід, хоча вона, треба сказати, вдалась на славу. Йоссар’ян ще ніколи не проводив Дня дяки так благопристойно і тому дав собі обітницю проводити відтепер усі Дні дяки в тихомирній шпитальній самотині. Він був вірний своїй обітниці цілий рік, а наступний День дяки провів уже не в шпиталі, а в готелі, ведучи надзвичайно інтелектуальну розмову з дружиною лейтенанта Шайскопфа. З цієї нагоди місіс Шайскопф знову вивісила на грудях всі собачі медалі Дорі Дай і глибокодумно картала Йоссар’яна за те, що він ставиться до ідеї дяки так цинічно й зовсім без бога в душі, хоча й сама вона вірила в господа не більше за нього.

— Нехай у душі я така сама атеїстка, як і ти, — хизуючись, промовляла вона, — та все одно я відчуваю, що нам є за що дякувати богові. То навіщо ж соромитися своїх почуттів і приховувати їх?

— А за що, приміром, я маю дякувати богові? Ну, скажи, — знехотя заперечив Йоссар’ян.

— Ну… — місіс Шайскопф затнулась на якусь мить, подумала і не зовсім упевнено відповіла: — Ну, хоча б за мене.

— Не дурій, — мугикнув Йоссар’ян.

— Невже ти не вдячний богові за те, що зустрів мене? — здивовано вигнувши брови, з холодною гідністю запитала вона. — Далебі, мені зовсім не обов’язково спати з тобою: у мене в розпорядженні ціла рота чоловікових курсантів, які матимуть за щастя переспати з дружиною їхнього командира і дістати таким чином додатковий стимул для виконання обов’язку.

— Ну-от, ти змінюєш тему, — вирішивши змінити тему, дипломатично зауважив Йоссар’ян. — Тож б’юсь об заклад, що на кожну обставину, за яку мені належить дякувати богові, припадає принаймні дві, за які його можна тільки проклинати.

— Дякуй за те, що в тебе є я, — наполягала вона.

— Та я й дякую, золотко, дякую… Але двічі проклинаю його за те, що в мене вже немає Дорі Дай і ще сотень інших милих жіночок та дівчат, яких мені судилось бачити і жадати на моїм короткім віку.

— Дякуй за те, що ти здоровий, як бугай…

— …та проклинай за те, що це не триватиме довіку!

— Радій із того, що ти живеш…

— …і шалій, що рано чи пізно доведеться вмирати.

— Але ж усе могло б бути значно гірше! — палко вигукнула вона.

— Але ж, чорт забирай, усе могло б бути і значно краще! — гнівно заперечив він.

— У тебе всякий раз лиш одне заперечення, — мовила місіс Шайскопф. — Де ж обіцяне друге?

— І не запевняй мене, що путі господні несповідимі,— ніби й не почувши її останніх слів, насідав Йоссар’ян. — Нічого несповідимого в них немає. Господь взагалі нічого не робить. Він розважається. А може, просто про нас забув. Ваш бог, про якого ви торочите з ранку до ночі,— це недолугий мужлай, незграбний і сонний недотепа, злобливий, примхливий, бездарний тюхтій — ось хто він такий! Боже милостивий, ну як можна схилятись перед вашим всевишнім, коли він у своєму «божественному помислі» сотворив світ, де, приміром, гниють зуби й течуть із носа шмарклі? А що то за мерзенний, дегенеративний помисел — приректи старих людей на нетримання калу? А візьми звичайний біль — на біса він вигадав біль?

— Біль? — переможно підхопила місіс Шайскопф. — Біль людині необхідний. Біль — це попереджувальний сигнал про небезпеки, які загрожують нашому організмові.

— А хто вигадав ці небезпеки? — підхопив у свою чергу Йоссар’ян і злостиво засміявся. — Так-так, біль нам дано з великого милосердя його! А чому б замість болю не прилаштувати нам по дверному дзвіночку? Чому не сигналізувати про небезпеку організмові людини ангельськими хорами? Або червоно-синім індикатором з неонових трубочок, умонтованим в кожний лоб? З цим би впорався кожний путящий радіотехнік. Що ж завадило йому?

— Люди з трубочками в лобі виглядали б потворно.

— Зате вони прекрасно виглядають, коли корчаться в агонії чи дурманіють під наркозом, так? О, вселенський нездара та бракороб! Просто диву даєшся, як це при таких можливостях умудрився він вчинити замість світу таку нікчемну й бридку веремію — це ж абсолютна недієздатність! їй-богу, він би простяг ноги, коли б пішов на заробітки. Жодний пристойний роботодавець