Читати книгу - "Синi етюди"

…А тут бухкали гармати. Летiли кавалеристи. Вiдходили на пiвнiч тачанки, обози.

…Я забув про все. Я нiчого не чув i - сам не пам'ятаю, як я попав до пiдвалу.

Iз дзвоном розiрвався бiля мене шрапнель, i надворi стало порожньо. Я пiдiйшов до дверей i тiльки-но хотiв зиркнути в невеличке вiконце, де сидiла моя мати, як хтось узяв мене за руку. Я повернувся -

- дегенерат.

- От так стража! Всi повтiкали!.. хi… хi…

Я:

- Ви?

Вiн:

- Я? О, я! - i постукав пальцем по дверях.

Так, це був вiрний пес революцiї. Вiн стоятиме на чатах i не пiд таким огнем! Пам'ятаю, я подумав тодi:

- "це сторож моєї душi" - i без мислi побрiв на мiськi пустирi.

…А надвечiр пiвденну частину околицi було захоплено. Мусiли йти на пiвнiч, залишили город. Проте iнсургентам дано наказа задержатись до ночi, i вони стiйко вмирали на валах, на пiдступах, на роздорiжжях i в мовчазних закутках пiдворiть.

…Але що ж я?

…Iшла спiшна евакуацiя, iшла чiтка перестрiлка, i я остаточно збився з нiг!

Палили документи. Одправляли партiї заложникiв. Брали решту контрибуцiй…

…Я остаточно збився з нiг!

…Але раптом виринало обличчя моєї матерi, i я знову чув зажурний i впертий голос.

Я одкидав волосся й поширеними очима дивився на мiську башту. I знову вечорiло, i знову на пiвднi горiли оселi.

…Чорний трибунал комуни збирається до побiгу. Навантажують пiдводи, бредуть обози, поспiшають натовпи на пiвнiч. Тiльки наш самотнiй панцерник завмирає в глибинi бору й затримує з правого флангу ворожi полки.

…Андрюша десь iзник. Доктор Тагабат спокiйно сидить на канапi й п'є вино. Вiн мовчки стежить за моїми наказами й зрiдка iронiчно поглядає на портрет князя. Але цей погляд я вiдчуваю саме на собi, i вiн мене нервує й непокоїть.

…Сонце зайшло. Конає вечiр. Надходить нiч. На валах iдуть перебiжники, i одноманiтно вiдбиває кулемет. Пустельнi княжi кiмнати завмерли в чеканнi.

Я дивлюся на доктора й не виношу цього погляду в древнiй портрет.

Я рiзко кажу:

- Докторе Тагабат! через годину я мушу лiквiдувати останню партiю засуджених. Я мушу прийняти отряд.

Тодi вiн iронiчно й байдуже:

- Ну, i що ж? Добре!

Я хвилююсь, але доктор єхидно дивиться на мене й усмiхається.- О, вiн, безперечно, розумiє, в чому справа! Це ж у цiй партiї засуджених моя мати.

Я:

- Будь ласка, покиньте кiмнату!

Доктор:

- Ну, i що ж? Добре!

Тодi я не. витримую й шаленiю.

- Докторе Тагабат! Останнiй раз попереджаю: не жартуйте зi мною!

Але голос мiй зривається, i менi булькає в горлi. Я пориваюся схопити мавзера й тут же прикiнчити з доктором, але я раптом почуваю себе жалким, нiкчемним i пiзнаю, що вiд мене вiдходять рештки волi. Я сiдаю на канапу й жалiбно, як побитий безсилий пес, дивлюся на Тагабата.

…Але йдуть хвилини. Треба вирушати.

Я знову беру себе в руки i в останнiй раз дивлюся на надменний портрет княгинi.

Тьма.

…Конвой!

Вартовий увiйшов i доложив:

- Партiю вивели. Розстрiл призначено за мiстом: початок бору.

…Iз-за дальнiх отрогiв виринав мiсяць. Потiм плив по тихих голубих потоках, одкидаючи лимоннi бризки. Опiвночi пронизав зенiт i зупинився над безоднею.

…В городi стояла енергiйна перестрiлка.

…Ми йшли по пiвнiчнiй дорозi.

Я нiколи не забуду цiєї мовчазної процесiї - темного натовпу на розстрiл.

Позаду рипiли тачанки.

Авангардом - конвойнi комунари, далi - натовп черниць, в авангардi - я, ще конвойнi комунари й доктор Тагабат.

…Але ми напали на справжнiх версальцiв: за всю дорогу жодна черниця не промовила жодного слова. Це були щирi фанатички.

Я йшов по дорозi, як тодi - в нiкуди, а збоку мене брели сторожi моєї душi: доктор i дегенерат. Я дивився в натовп, але я там нiчого не бачив.

Зате я вiдчував:

- там iшла моя мати з похиленою головою. Я вiдчував: пахне м'ятою.

Я гладив її милу голову з нальотом срiблястої сивини.

Але раптом передi мною виростала загiрна даль. Тодi менi знову до болю хотiлося впасти на колiна й молитовне дивитися на волохатий силует чорного трибуналу комуни.

…Я здавив голову й пiшов по мертвiй дорозi, а позаду мене рипiли тачанки.

Я раптом вiдкинувсь: що це? галюцинацiя? Невже це голос моєї матерi?

I знову я пiзнаю себе нiкчемною людиною й пiзнаю: десь пiд серцем нудить. I не ридати, а плакати дрiбненькими сльозами хотiлось менi - так, як у дитинствi, на теплих грудях.

I спалахнуло:

- невже я веду її на розстрiл?

Що це: дiйснiсть чи галюцинацiя?

Але це була дiйснiсть: справжня життьова дiйснiсть - хижа й жорстока, як зграя голодних вовкiв. Це була дiйснiсть безвихiдна, неминуча, як сама смерть.

…Але, може, це помилка? '

Може, треба iнакше зробити?

- Ах, це ж боюнство, легкодухiсть. Єсть же певне життьове правило: еrrаrе humanum est. Чого ж тобi? Помиляйся! i помиляйся саме так, а не так!.. I якi можуть бути помилки?

Воiстину: це була дiйснiсть, як зграя голодних вовкiв. Але це була й єдина дорога до загiрних озер невiдомої прекрасної комуни.

…I тодi я горiв у вогнi фанатизму й чiтко вiдбивав кроки по пiвнiчнiй дорозi.

…Мовчазна процесiя пiдходила до бору. Я не пам'ятаю, як розставляли черниць, я пам'ятаю: до мене пiдiйшов доктор i положив менi руку на плече:

- Ваша мати там! Робiть, що хочете!

Я подивився:

- з натовпу видiлилася постать i тихо самотньо пiшла на узлiсся.

…Мiсяць стояв у зенiтi й висiв над безоднею. Далi вiдходила в зелено-лимонну безвiсть мертва дорога. Праворуч маячiв сторожовий загiн мойого батальону. I в цей момент над городом знявся рясний вогонь - перестрiлка знову била тривогу. То вiдходили iнсургенти,- то помiтив ворог.- Збоку розiрвався снаряд.

…Я вийняв iз кобури мавзера й поспiшно пiшов до самотньої постатi. I тодi ж, пам'ятаю, спалахнули короткi вогнi: так кiнчали з черницями.

I тодi ж, пам'ятаю - з бору вдарив у тривогу наш панцерник.- Загудiв лiс.

Метнувся вогонь - раз, два i ще - удар! удар!

…Напирають ворожi полки. Треба спiшити. Ах, треба спiшити!

Але я йду i йду, а одинока постать моєї матерi все там же. Вона стоїть, звiвши руки, i зажурно дивиться на мене. Я поспiшаю на це зачароване неможливе узлiсся, а одинока постать усе там же, все там же.

Навкруги - пусто. Тiльки мiсяць ллє зелений свiт з пронизаного зенiту. Я держу в руцi мавзера, але моя рука слабiє, i я от-от заплачу дрiбненькими сльозами, як у дитинствi на