Читати книгу - "Синi етюди"

Женщина заплакала. Мужчина ще бiльше зблiд. Суворi портрети князя й княгинi похмуро дивились iз стiн. Доносилась канонада й тривожнi гудки з вокзалу. Ворожий панцерник насiдає на нашi станцiї - передають у телефон. З города долiтає гамiр: грохотали по мостовiй тачанки.

…Мужчина впав на колiна й просив милости. Я з силою штовхнув його ногою - i вiн розкинувся горiлиць.

Женщина приложила траур до скронi i в розпуцi похилилася на стiл.

Женщина сказала глухо й мертво:

- Слухайте, я мати трьох дiтей!..

Я:

- Розстрiлять!

Вмить пiдскочив вартовий, i через пiвхвилини в кабiнетi нiкого не було.

Тодi я пiдiйшов до столу, налив iз графина вина й залпом випив. Потiм положив на холодне чоло руку й сказав:

- Далi!

Увiйшов дегенерат. Вiн радить менi одложити дiла й розiбрати позачергову справу:

- Тiльки-но привели з города нову групу версальцiв, здається, всi черницi, вони на ринку вели одверту агiтацiю проти комуни.

Я входив у роль. Туман стояв перед очима, i я був у тiм станi, який можна квалiфiкувати, як надзвичайний екстаз.

Я гадаю, що в такiм станi фанатики йшли на священну вiйну.

Я пiдiйшов до вiкна й сказав:

- Ведiть!

…В кабiнет увалився цiлий натовп черниць. Я цього не бачив, але я це вiдчував. Я дивився на город. Вечорiло - Я довго не повертався, я смакував: всiх їх через двi години не буде! - Вечорiло.- I знову передгрозовi блискавицi рiзали краєвид. На дальному обрiї за цегельнею пiдводились димки. Версальцi насiдали люто й яро - це передають у телефон. На пустельних трактах зрiдка виростають обози й поспiшно вiдступають на пiвнiч. В степу стоять, як дальнi богатирi, кавалерiйськi сторожовi загони.

Тривога.

В городi крамницi забитi. Город мертвий i йде в дику середньовiчну даль. На небi виростають зорi й поливають на землю зелене болотяне свiтло. Потiм гаснуть, пропадають.

Але менi треба спiшити! За моєю спиною група черниць! Ну да, менi треба спiшити: в пiдвалi битком набито. Я рiшуче повертаюсь i хочу сказати безвихiдне:

- Роз-стрi-лять! але я повертаюсь i бачу - прямо передi мною стоїть моя мати, моя печальна мати з очима Марiї.

Я в тривозi метнувся вбiк: що це - галюцинацiя? Я в тривозi метнувся вбiк i скрикнув:

- Ти?

I чую з натовпу женщин зажурне:

- Сину! мiй м'ятежний сину!

Я почуваю, що от-от упаду. Менi дурно, я схопився рукою за крiсло й похилився.

Але в той же момент регiт грохотом покотився, бухнувся об стелю й пропав. То доктор Тагабат:

- "Мамо"?! Ах ти, чортова кукло! Сiсi захотiв? "Мамо"?!! Я вмить опам'ятався й схопився рукою за мавзер. '

- Чорт! - i кинувся на доктора.

Але той холодно подивився на мене й сказав:

- Ну, ну, тихше, зраднику комуни! Зумiй розправитись i з "мамою" (вiн пiдкреслив "з мамою"), як умiв розправлятися з iншими.

I мовчки одiйшов.

…Я остовпiв. Блiдий, майже мертвий, стояв перед мовчазним натовпом черниць iз розгубленими очима, як зацькований вовк (Це,я бачив у гiгантське трюмо, що висiло напроти).

Так! - схопили нарештi й другий кiнець моєї душi! Вже не пiду я на край города злочинне ховати себе. I тепер я маю одно тiльки право:

- нiкому, нiколи й нiчого не говорити, як розкололось моє власне "я".

I я голови не загубив.

Мислi рiзали мiй мозок. Що я мушу робити? Невже я, солдат революцiї, схиблю в цей вiдповiдальний момент? Невже я покину чати й ганебно зраджу комуну?

…Я здавив щелепи, похмуро подивився на матiр i сказав рiзко:

- Всiх у пiдвал. Я зараз буду тут.

Але не встиг я цього промовити, як знову кабiнет задрижав од реготу.

Тодi я повернувся до доктора й кинув чiтко:

- Докторе Тагабат! Ви, очевидно, забули, з ким маєте дiло? Чи не хочете й ви в штаб Духонiна… з цiєю сволоччю! - я махнув рукою в бiк, де стояла моя мати, i мовчки вийшов iз кабiнету.

…Я за собою нiчого не почув.

…Вiд маєтку я пiшов, мов п'яний, в нiкуди по сутiнках передгрозового душного вечора. Канонада росла. Знову спалахували димки над дальньою цегельнею. За курганом грохотали панцерники: то йшла мiж ними рiшуча дуель. Ворожi полки яро насiдали на iнсургентiв. Пахло розстрiлами.

Я йшов у нiкуди. Повз мене проходили обози, пролiтали кавалеристи, грохотали по мостовi тачанки. Город стояв у пилу, i вечiр не розрядив заряду передгроззя. i

Я йшов у нiкуди. Без мислi, з тупою пустотою, з важкою вагою на своїх погорблених плечах.

Я йшов у нiкуди.

III

…Так, це були неможливi хвилини. Це була мука.- Але я вже знав, як я зроблю.

Я знав i тодi, коли покинув маєток. Iнакше я не вийшов би так швидко з кабiнету.

…Ну да, я мушу бути послiдовним!

…I цiлу нiч я розбирав дiла.

Тодi на протязi кiлькох темних годин перiодично спалахували короткi й чiткi пострiли:

- я, главковерх чорного трибуналу комуни, виконував свої обов'язки перед революцiєю.

…I хiба то моя вина, що образ моєї матерi не покидав мене в цю нiч нi на хвилину?

Хiба то моя вина?

…В обiд прийшов Андрюша й кинув похмуро:

- Слухай! Дозволь її випустити!

Я:

- Кого?

- Твою матiр!

Я:

(мовчу).

Потiм почуваю, що менi до болю хочеться смiятись. Я не витримую й регочу на всi кiмнати.

Андрюша суворо дивиться на мене.

Його рiшуче не можна пiзнати.

- Слухай. Навiщо ця мелодрама?

Мiй наївний Андрюша хотiв бути на цей раз проникливим. Але вiн помилився.

Я (грубо):

- Провалiвай!

Андрюша й на цей раз зблiд.

Ах, цей наївний комунар остаточно нiчого не розумiє. Вiн буквально не знає, навiщо ця безглузда звiряча жорстокiсть. Вiн нiчого не бачить за моїм холодним дерев'яним обличчям.

Я:

- Дзвони в телефон! Узнай, де ворог!

Андрюша:

- Слухай!..

Я:

- Дзвони в телефон! Узнай, де ворог!

В цей момент над маєтком пронiсся з шипiнням снаряд i недалеко розiрвався. Забряжчали вiкна, i луна пiшла по гулких порожнiх княжих кiмнатах.

В трубку передають: версальцi насiдають, вже близько: за три верстви. Козачi роз'їзди показались бiля станцiї: iнсургенти вiдступають.- Кричить дальнiй вокзальний рiжок.

…Андрюша вискочив. За ним я.

…Курiли далi. Знову спалахували димки на горизонтi. Над городом хмарою стояв пил. Сонце-мiдь, i неба не видно. Тiльки горова мутна курява мчала над далеким небосхилом. Здiймалися з дороги фантастичнi хуртовини, бiгли у височiнь, розрiзали простори, перелiтали оселi й знову мчали i мчали. Стояло, мов зачароване,