Читати книгу - "Твори"

Чи може, це, скорше, якийсь звук? Дуже часто, почувши випадково фортеп’яно чи невідомий голос, навіть катеринку, що грала на майдані старовинну мелодію, він ураз молодшав років на двадцять, і груди його повнилися забутою ніжністю.

На цей раз поклик не вщухав — нестримний, тривожний, майже дратівливий. Що ж могло круг нього, біля нього, так оживити його погасле хвилювання?

— Стає холоднувато, — мовив він, — ходімо звідси.

Вони підвелися й почали походжати по алеях.

Бертен дивився на бідаків, що сиділи на лавах, не маючи

змоги заплатити за стільці.

Аннета теж розглядала їх, турбувалася їхнім життям, працею та дивувалась, що, маючи такий злиденний вигляд, вони теж гуляють у чудовому публічному парку.

А Бертен чимраз більше заглиблювався в минулі роки. Йому здавалось, що якась муха дзижчить над вухом і в пам’яті зринає невиразний гомін пережитих днів.

Дівчина, помітивши, що він замріявся, спитала:

— Що з вами? Здається, ви засумували.

Бертен затремтів до глибини серця. Хто це сказав? Вона чи її мати? Не теперішнім голосом, а колишнім, але таким зміненим, що він тільки зараз упізнав його.

Він відповів, усміхаючись:

— Нічого, ти мене дуже тішиш, ти дуже мила й нагадуєш мені свою маму.

Як він раніш не впізнав цього дивного відгомону колись такого рідного голосу, що лунав уже з інших уст.

— Поговори ще, — мовив він.

— Про що?

— Розкажи, чого вчили тебе твої вчительки. Чи ти любила їх?

І дівчина знову почала говорити.

Бертен слухав, дедалі більше хвилюючись, пильнував, чекав коли у фразах цієї дівчини, майже чужої його серцю, прозвучать якесь слово, звук, сміх, достеменно такі, які вони були в її матері замолоду. Раз у раз він здивовано здригався від її інтонацій, Аннетиного голосу. Звичайно, між їхньою мовою була така різниця, що він і не міг відразу помітити схожості, така різниця, що він давіть часом не відчував цієї схожості, але і в відмінності ще дужче вражав його раптовий відгомін материної мови. Досі він дружнім і цікавим оком відзначав тільки подібність їхніх облич, а тепер таємниця цього воскреслого голосу так їх поєднала, що, одвернувши голову й не бачачи дівчини, він часом питав себе, чи це не графиня говорить із ним, як говорила дванадцять років тому.

Потім, обернувшись до Аннети, весь у полоні цієї омани, він знову ніби почував, обмінюючись з нею поглядом, ту млість, д$о навіювали на нього очі матері на зорі їхнього кохання.

Вони тричі обійшли парк, вкотре вже минаючи тих самих людей, тих самих годувальниць та дітей.

Тепер Аннета оглядала будинки, що оточували парк, та розпитувала, хто в них живе.

Вона хотіла все знати про всіх цих людей, вона розпитувала з жадібною цікавістю, немов наповнювала відомостями свою жіночу пам'ять, і, розпалившись від захоплення, слухала, здавалось, не тільки вухами, а й очима.

Але, підійшовши до павільйону, що розділяв обидва виходи на зовнішній бульвар, Бертен побачив, що незабаром проб’є четверта година.

— О, — сказав він, — час додому.

І вони неквапом попростували до бульвару Мальзерб.

Розставшися з дівчиною, Бертен пішов униз до площі Згоди, щоб зробити візит на тому березі Сени.

Він наспівував, йому хотілось бігати й перестрибувати через лави — така бадьорість пойняла його. Париж виглядав променистим, кращим, ніж будь-коли. «Весна, далебі, оновлює землю», — думав він.

Він переживав ті години, коли збуджений розум сприймає все з особливою насолодою, коли з очей ніби спадає полуда і все здається виразнішим та яснішим, коли радість бачити й осягати стає глибшою, так наче якась всемогуща рука освіжила всі барви, спонукала до руху всі живі істоти і завела в них, ніби в годиннику, що зупинився, жвавість почуттів.

Вбираючи поглядом безліч утішних речей, він дивувався: «Подумати тільки, що часом я не можу знайти сюжетів для картин!»

І він відчув таку свободу й проникливість свого інтелекту, що всі його твори здалися йому банальними і він збагнув новий спосіб відображення життя, більш правдивий і більш оригінальний. Його пойняло бажання опинитися вдома й працювати, і він вернувся назад й замкнувсь у своїй майстерні.

Проте, коли підійшов до початої картини, захват, що допіру палав у нього в крові, раптом згас. На нього налягла втома, він сів на диван і поринув у мрії.

Та щаслива байдужість, в якій він жив, та безтурботність вдоволеної людини, всі потреби якої майже повністю задоволені, непомітно зникали з його серця, немов йому чогось бракувало. Він почував порожнечу свого будинку й пустку великої майстерні. Тоді, озирнувшись круг себе*' він мов би побачив примарну тінь жінки, присутність якої була йому солодка. Він давно вже забув нетерплячість коханця, що чекає коханку, а ось зараз зненацька відчув, що вона далеко, і його, мов молодого, охопило гарячкове бажання бути з нею.

Зі зворушенням думав він про те, як вони кохали одне одного, і в цій просторій кімнаті, куди вона так часто приходила, все нагадувало про неї, про її жести, слова й поцілунки. В його пам’яті зринали певні дні, певні години й певні хвилини, і він почував на собі дотики її давніх пестощів.

Він підвівся, не в змозі далі всидіти на місці, й заходив по майстерні, знову думаючи про те, що, незважаючи на це кохання, яким було наповнене його життя, він завжди був самотній. Після довгих годин праці він збентежено озирався навколо, як людина, що прокинулась і вернулася до життя, він не бачив нічого, крім стін, і тільки їх міг торкнутися рукою, тільки вони могли почути його голос. Не маючи дружини і зустрічаючись з коханкою тільки крадькома, мов злодій, він мусив проводити своє дозвілля в публічних місцях, де знаходять, де купують якісь способи гаяти час. Він звик ходити в клуб, у цирк та на іподром, звик відвідувати оперу — звик скрізь бувати потроху, аби не сидіти вдома, де він з радістю жив би, коли б із ним була вона.

Колись, у години любовного шалу, він жорстоко страждав від того, що не міг залишити її в себе; потім, коли прохолов його запал, він покірно примирився з їхньою розлукою та своєю свободою; а тепер знову шкодував за цим, мов знову починав її кохати.

І це повернення ніжності раптом захопило його, майже без причини, бо надворі було чудово, а може й тому, що він почув помолоділий голос цієї жінки. Небагато треба, щоб зворушити серце чоловіка, який старіє, у якого спогади обертаються на журбу!

Як і колись, бажання