Читати книгу - "Собор"

Справді ж, видно, нелегко живеться цьому їхньому заводчанину. Стрижена їжаком Семенова голова іскриться потом, давно не мита, бездоглядна. Після роботи й під душ не став - якийсь аж мурий увесь. Дивлячись на Таратуту, кинутого, занехаяного, Баглай відчув щирий жаль до товариша. Досить іноді буває отак одного погляду, однієї якоїсь нотки в голосі, і вже ти простив, відійшов, уже душа наллята добротою прощення.

- Хочеш, Семене, до мене в бригаду? Переходь, візьму.

- До мартена? На переплавку? У вас жарко. Якби десь на водній станції - той би мені клімат підійшов.

- Туди вас багато охочих, - вкинула Вірунька невдоволено. - А хто ж метал даватиме? Чи хай жінки і до мартенів стають?

Таратута надпив із другого кухля.

- Люди гинуть аа метал. Колись гинули за жовтий, а в нас за чорний. Де ще так вичавлюють, як на металургійному? Скільки не давай, усе мало, усе женуть, усе штурмівщина. Давай норму, давай дві, а жити коли?

- Кому як, - зауважив Баглай. - Для мене це і є життя.

- Знаєм, для тебе життя металурга - це гордість, шана, портрети в газетах, а як на мене, то краще вже дріжджами на базарі з-під поли торгувати… або човни заводські стерегти. Вичавлять тебе, а тоді ще й у вікно сатири, усім на посміх, Гуляйгубою продражнять. А що вони знають про мене? - Таратута скривився в гримасі. - Може, я людина в собі? Може, я не по графіках жити хочу?

- Далися тобі ті графіки, - погамував усмішку Баглай.

- Для тебе вони закон, це я знаю. Ти заради графіків розбитися ладен… Честь династії і так далі…

- А що? - образилась Вірунька. - Це ж Баглаї! Потомствені металурги! Честю своєю дорожать, слава їм даром не приходить.

- А за мною ніякої слави, нема чим дорожити, - похилив свою немиту голову бесідник. - Хіба що гуляйпільська яка-небудь, драна, гольтіпацька. Де тільки що сталося - так одразу тебе й на підозру беруть. Сталось під віадуком убивство, чули, мабуть? Справжніх слідів не вистежать, а Таратутою не забули поцікавитись: де тієї ночі був? А він цілу ніч у заводі ішачив!

Двоє Таратутиних приятелів, що ждали його оддалік, наблизились до столика; один із них, майже підліток, минувши недобрим поглядом Баглая, звернувся до Таратути:

- Він усіх тут вгощає?

- Хто це він? - спохмурнів Баглай, ображений його тоном.

- Ну, ти. В Бхілаї ж тобі жирно платили?

Вірунька, стежачи за Іваном, бачила, що ось-ось він скипить. Поблід, зуби зціпились, ще слово - і спалахне, в бійку полізе, як не раз траплялося раніш. Невже цей шмаркач не знає, що перед ним самбіст із сталевими м’язами та ще й швидкий на кулак, заводиться з пів-оберта… А шмаркач далі межи очі п'явся:

- Ну, вгощай, не шкодуй валюти…

«Зараз буде», - з жахом ждала вибуху Вірунька. Але Іван тримав себе в руках: жовна камінно застигли під шкірою. Не відповідаючи, дивився на підлітка майже з сумом.

- Відзнач подію: на Батьківщину ж повернувся, - недобрим тоном докинув другий з цієї компанії.

- На Батьківщину, але ж не до вас, хамлюги! - Іван ще дужче зблід, і ластовиння виступило на щоках помітніше. - Не ви мені Батьківщина, ясно? Питаю: вам ясно?

- Не зв'язуйся, - Вірунька, взявши чоловіка під руку, мерщій потягла його, знервованого, з павільйону. Аж коли відійшли, дружина мовила з полегкістю:

- Вони, здається, з ножами… Боялась я, що ти його вдариш.

- Кулак свербів, - признався Іван. - Але все-таки хочеться бути цивілізованим… Думаю іноді: чого в нас так хамлюг багато? Всюди, скажімо, з першого ж кроку в аеропорту… Тільки прилетіли, оформляємо багаж, і там уже якась цвікавка всю радість зустрічі зіпсувала. Хлопці до неї з жартом, із компліментом, а їм у відповідь - крижаний тон, грубощі, обхамила та особа всіх нас підряд і головне - ні за що. «Вас багато, а я одна!» І це на службі. А в трамваях, у магазині, на пошті… Просто дивно: чому в нас такі люди злі? Звідки ця злоба, зневага, неприязнь до інших? Бажання образити, принизити людину, свого ближнього - це, звичайно, патологія, але чому вона так поширена? Ні, тут не одноденні профілакторії потрібні…

- Профілакторіями всьому не зарадиш, - згодилась Вірунька. - Повезуть його туди автобусом, переночує, виспиться добре… Але ж товариським судам чомусь і після того є робота, та й не лише товариським…

Спустилися алеєю вниз, вийшли до Дніпра. Обличчю Віруньки знову вернулась природна успокоєна гордовитість, вираз цей для неї найхарактерніший, біля неї, такої, Іван і сам легше повертає собі душевну рівновагу, Не хотілось уже думати про цю безглузду сутичку з нахабою, - перед очима плескотіла на весь обшир рідна прекрасна ріка. Дивлячись на неї, Баглай почував у душі хвилювання, якого раніш за собою тут не помічав.Не Ганг, а така ж священна для тебе, як важководий Ганг для людей тієї країни. Ріка батьків, ріка рідної історії… Вільний, заллятий сонцем Славутич, він більше, ніж небо, світить тут людям своїм простором. Літають по сліпучій гладіні легкі байдарки, гострі, мов щука, човни заводських спортсменів, мчать недавно завезені сюди каное, торохкотять моторки. Зблискуючи веслами, ідуть четвірки, вісімки ритмічно погойдуються смаглюваті тіла, плавко опускаються весла на воду і знову злітають - червоні, жовті, оранжеві…

Дніпро для тих людей - частка життя. Іван із Вірунькою своє одруження завершували на Дніпрі, вперше він тоді покатав молоду дружину під парусом, - весілля молодих металургів часто завершуються такими прогулянками…

- Скучив за Дніпром? - всміхнувшись, питає Вірунька.

Іван рудіє чубом, випрямлений, суворий.

- Аж не віриться, що був я від нього так далеко… Де та Індія! Дивно спершу почував себе там. Чого я, думаю, опинився тут, у такій далечизні? Тільки тому, що посилали? Цікавість гнала? А повернувся звідти і бачу, що ні, не проста була наша місія… Не покидьок, не хамлюга, діло життя вирішує, Вірунько. Підтримувати один одного - це має бути законом поміж людей. Хай інше у них життя і звичаї за Гімалаями інші, але хіба це перепона для дружби? У Бхілаї метал їх варити вчимо, і самі теж у них дечого вчимось, мотаємо на вус…

Біля головного причалу багато молоді, сидять, стоять на понтонах, готуються, здається, до якихось