Читати книгу - "Собор"

- Відбулась розмова на вільну тему, - коротко пояснив Віруньчин сталевар.

Ас-машиніст теж забажала пива. Приємно ж отак із своїм законним постояти біля столика над кухлем, роздмухуючи піну, і всім видно, що не безмужня яка-не-будь, а шанована чоловіком заводчанка після роботи вгощається, культурно відпочиває.

- Вона теж ось бігала на мене скаржитися в обком, - пожалівся Іванові Лобода. - Своя ж, кума! І за що? За той нещасний собор!

І коротко переповів історію сутички. Аж тепер признався, що була розмова «нагорі», дещо втратив після цього в очах начальства, хоча, проте, й досі на своєму стоїть принципово.

- А як воно там ще обернеться, - час покаже. - В голосі його з'явилась казенна непривітність. - Бо на впливове начальство може знайтися ще впливовіше, таке, що правильну позицію займе. Отже, рано, кумо, тобі та твоїм однодумцям радіти, собор той і сьогодні залишається ще під великим знаком питання.

- А кому він заважає? - здивувався Баглай. - Навпаки, приїжджим би делегаціям його показувати, як отой їхній Тадж-Махал. Я, коли їхні дива оглядав, і наш собор не раз мені згадувався… Були і на Україні майстри. Були чудодійці.

Лобода глянув на годинник і, згадавши, що в нього ще справи, з холодною квапливістю розвітався з Баглаями. Вірунька гострим поглядом провела його огрядкувату, сердиту постать.

- Ну й кум… Такий компанійський, з усіма запанібрата, простолюддя не цурається… Зверху жарти, анекдоти… корзини Шпачисі піддає… Добрячок. А знаєш, який він буває злий? - І, щоб не залишити сумніву, додала енергійно: - Злішого, мабуть, на всю Зачіплянку нема, а ми його ще кумом взяли…

І розповіла, як випадково була свідком такої сцени (це коли за соборну таблицю шум піднявся). Стоячи якось у садку, бачила, як віч-на-віч зустрілися посеред Веселої двоє: цей висуванець і Хома Романович - учень із своїм учителем колишнім.

- Щось, видно, дошкульне сказав учитель Володьці, бо ти бачив би, яке в нього обличчя зробилося… Просто як у розлюченого пацюка! Ошкірився, аж засичав на старого: «Виходить, рано вас реабілітували! Рано! Ото маєте арифметику, то й занишкніть, якщо не хочете вдруге в тундрі загоряти!» Отак до свого вчителя. Якби його влада, то, мабуть, завтра відправив би старого назад у тундру. Недаром його й завкомівці декотрі наші остерігаються: страшний, підступний і мстивий, кажуть, у тебе кум! Ні перед чим не зупиниться…

- Хай і страшний, але не кожен тепер його боїться, не ті часи, - заспокоїв Віруньку Іван. І вона згодилась: так, не ті часи, страх із людей потроху виходить, менше стає заляканих…

- І кумом його давай більше не вважати.

- Розжалувала?

- Раз і назавжди, - твердо сказала Вірунька.

Іван махнув рукою:

- Метушняк. Порожній діяч…

І більше не стали про нього.

Тут у павільйоні гарно. Прохолодний вітерець тягне з Дніпра, приємно обвіває роботяг після цеху. В парку людей ще мало, кілька поодиноких пенсіонерів куняють на лавах перед літньою естрадою; чортове колесо ще непорушне; на карусельній розмальованій тачанці, теж непорушній, знайшла собі пристанище безжурна парочка - солдат з дівчиною: сміючись, їдять бублика, відкушують від нього по черзі - раз він, раз вона, а другий бублик, ще цілий, дівчина тримає в руці про запас…

Гурт заводської молоді поспішає до причалу, серед них двоє підручних Баглаєвих - з ними він уже бачився сьогодні; на ходу хлопці весело помахали своєму майстрові:

- На простір, на острови! Перевіримо, чи на місці вони, чи бюрократ який-небудь не проковтнув!…

І віддаляючись, знов обмірковують щось своє, молоде, регочуть, - над гуртом вилунює розгонистий голос довгов'язого Льоньки Бабича:

- Ото був би номер! Ох і номер!

- Смішним чимось пообідали хлопці, - зауважила Вірунька і стала потім ділитися з Іваном одним із своїх профспілкових клопотів, що, правда, більше стосувався Марії з восьмого крана. Сьогодні була комісія її чоловікові, він у неї без руки з фронту. Весь день Марія переживала, навіть залізним рукам крана передавалось, що жінка в неспокої. А як їй бути спокійною? Хотілось би й Віруньці в когось допитатися, для чого щороку на перекомісію тягти отих безруких та безногих. Невже думають, що в котрогось із них за цей час рука або нога виросте?

- З безглуздям чинуш, Вірунько, ще нам воювати та воювати, - почула сумовите у відповідь.

З'явились на алеї ще якихось троє у синіх спецівках, зупинились коло сатиричної газети «Гаряча прокатка». Один із них, важкоплечий, з міцним загривком, на когось дуже схожий… О, та це ж Таратута!

Баглай гукнув йому:

- Здоров, Семене!

Таратута обернувся зарослим, сірим обличчям і, побачивши Батлая з дружиною, поважки рушив до них, щось миркнувши перед тим своїм компаньйонам.

- Здоров, здоров, Баглаю… Хінді - русі бхай-бхай… Вирішив розгулятись на рупії? Ну, частуй тоді. Бо мені ж ви так і не дали заробити.

Іван сам наточив Таратуті пива, посунув кухоль: частуйся, мовляв, на здоров'я… Баглаєві не хотілося зараз повертатись до тієї неприємної історії з Таратутою, котрий теж був на Бхілаї деякий час, був, та не добув… Рука Таратутина без зайвих припрошень потяглася до кухля - важка, набрякла, з срібною каблучкою, що аж у тіло врізалась на товстому пальці.

Вірунька, не приховуючи цікавості, розглядала перстень.

- На обручку дивишся? - губи Таратутині ворухнулись у кривій усмішці, а в пригаслих очах змерехнув хижуватий холодок. - Оце і вся пам'ять про Бхілаї. Знаєш, які після того в Союзі на мене нарахування зробили? Збирався «Волгу» купити, та плакала моя «Волга». Даром тільки на права здавав.

- Ти де тепер?

- Був на заводі металоконструкцій. А зараз знов на прокатку вернувся… Ото ж, бачиш, з пляшкою в руках прокатали. Ще й підпис який дали: Гуляйгуба. Та я й не ображаюся. Хай покепкують - хоч над своїм роботягою… Отак і тече життя. Розмінюєм червінці літ на мідяки буднів…

За час, відколи вони не бачились, Таратута помітно змінився: під очима з'явилися міхурі, обличчя брезкле, сіра втома на ньому лежить.

- З жінкою помирився, Семене?

- З якою? - лукаво той блимнув з-під брови спершу на Івана, потім на Віруньку.

- Законну маю на увазі.

- Розкололи глек остаточно… Рідня пішла війною. Був Таратута потрібен, поки рекорди ставив, або рйкорди, як ми там у Бхілаї говорили. Поки премії носив. Тоді раднаргоспівське начальство не соромилось з Таратутою родичатись, у зяті взяло, в Бхілаї послало. - Свою скаргу він адресував зараз більше Віруньці, яка, здається, слухала його співчутливо. - А коли повернувся без лаврів переможця…