Читати книгу - "Ті, що не мають коріння"

очима. Вони стояли біля гарного зеленого воза, вочевидь, щойно пофарбованого, запряженого чотирма кіньми, у яких гриви й хвости були незграбно заплетені в коси зі стрічками — також зеленого кольору. Королева вже сиділа всередині воза, на намощеній соломі, а її плечі були загорнуті у вовняний плащ. Золоті ланцюги зачарованого ярма відбивали сонячне світло й виблискували на тлі її сорочки.

Я кілька разів кліпнула на блиск сонця, і доки я почала усвідомлювати, на що дивлюся, Дракон уже крокував майданом, питаючи:

— Що ви робите?

Я зіп’ялася на ноги й пішла до них.

Принц Марек повернувся, щойно я прийшла.

— Домовляюся про прохід, аби відвезти королеву додому, — приємно сказав він.

— Не меліть дурниць. Їй потрібно зцілитися…

— Що вона може зробити у столиці з такою ж легкістю, як і тут, — заявив принц Марек. — Я проти того, щоб дати тобі замкнути мою матір у своїй вежі, доки тобі не заманеться випустити її знову, Драконе. Не думай, ніби я забув, з якою неохотою ти рушив з нами.

— Здається, ви готові забути дуже багато чого іншого, — в’їдливо відповів Дракон. — Наприклад, ваші присяги випалити Пущу аж до Росьї в разі нашого успіху.

— Я нічого не забув, — промовив Марек. — Зараз я не маю людей, щоб тобі допомогти. Чи є кращий спосіб дістати для тебе потрібних тобі людей, ніж повернутися до двору, аби попросити їх у мого батька?

— При дворі ви можете лише одне — гарцювати довкола тієї порожньої ляльки й називати себе героєм, — сказав Дракон. — Пошліть по людей! Ми не можемо просто поїхати зараз. Ви що, гадаєте, ніби Пуща не вдасться до відплати за те, що ми зробили, якщо ми поїдемо геть і залишимо долину безборонною?

Марек не позбувся своєї нерухомої усмішки, але вона затремтіла в нього на обличчі, а його пальці то розмикалися, то змикалися на руків’ї меча. Сокіл хутко став між ними, поклавши руку Марекові на зап’ясток, і сказав:

— Ваша високосте, хоча тон Саркана і неприйнятний, він не помиляється.

Якусь мить я думала, що тепер він, можливо, розуміє; може, Сокіл відчув злобу Пущі достатньою мірою, щоб і самому усвідомити, яку загрозу вона становить. Я подивилася на Дракона з приголомшеною надією, та його обличчя суворішало, ще до того, як Сокіл повернувся до нього, граційно нахиливши голову.

— На мою думку, Саркан погодиться з тим, що, попри його дари, Верба перевершує його у мистецтвах зцілення, а якщо хтось і може допомогти королеві, то це вона. А стримувати Пущу — його службовий обов’язок. Він не може залишати долини.

— Чудово, — негайно сказав принц Марек, хоч і говорив крізь зуби — відповідь була завченою. Вони вже домовилися між собою, усвідомила я в поступовому припливі обурення.

Тоді Сокіл додав:

— А ти, Саркане, маєш своєю чергою усвідомити, що принц Марек не може дозволити тобі просто утримувати королеву Ганну і твою селянку тут, — він показав жестом на Касю, яка стояла поруч зі мною. — Звісно, вони обидві мають поїхати до столиці, негайно, і стати перед судом через зараження.

— Дотепна маніпуляція, — сказав мені Дракон після цього, — та ще й ефективна. Він має рацію: я не маю права кидати долину без дозволу короля, а за законом, строго кажучи, стати перед судом мають вони обидві.

— Але ж це не має відбутися цієї ж миті! — сказала я. Я кинула погляд на королеву, яка сиділа на возі, байдужа й мовчазна, тим часом як жителі села громадили довкола неї забагато запасів і ковдр, більше ніж нам знадобилося б на дорогу до столиці та назад тричі без зупинки. — Що якби ми просто повернули її до вежі тепер — її та Касю? Звісно ж, король зрозумів би…

Дракон пирхнув.

— Король — людина розважлива. Він би аж ніяк не заперечував, якби я непомітно замчав королеву видужувати подалі від будь-яких очей, перш ніж її хтось побачить або хоча б точно дізнається, що її врятовано. Але тепер? — він махнув рукою на жителів села. Усі зібралися нещільним кільцем на безпечній відстані довкола воза, щоб повитріщатися на королеву та пошепки переповісти одне одному уривки історії. — Ні. Він би відверто виступив проти того, щоб я порушував закон королівства перед свідками.

Потім він глянув на мене та сказав:

— А ще я не можу поїхати. Це може дозволити король, але не Пуща.

Я, спустошена, витріщилася на нього у відповідь.

— Я не можу дозволити їм просто забрати Касю, — сказала я, майже благаючи. Я знала, що місце мені саме тут, я тут потрібна, але дозволити їм потягнути Касю в столицю на цей суд, де, як твердив закон, її можуть стратити… А ще я геть не довіряла принцові Мареку, вважаючи, що він може робити лише те, що найкраще йому підходить.

— Я знаю, — сказав Дракон. — І це теж. Ми не можемо завдати ще одного удару Пущі, не маючи солдатів, великої їх кількості. А тобі доведеться випрошувати їх у короля. Марек, хоч що він каже, думає лише про королеву, а Соля, може, і не злий, але йому до вподоби бути надто розумним для загального добра.

Я нарешті вимовила це запитання:

— Соля? — у мене на язиці ім’я видавалося чудним, рухалося, кружляючи, наче висока тінь птахи; вимовляючи його, я відчула, як мене торкнулося проникливе око.

— Мовою заклинань це означає «сокіл», — пояснив Дракон. — Тобі теж дадуть ім’я, перш ніж остаточно занесуть до списку чаклунів. Не дозволяй відкладати це до завершення суду, інакше не матимеш права свідчити. А ще послухай мене: те, що ти тут зробила, несе із собою силу — інакшу силу. Не дай Солі повністю приписати собі цю заслугу та не соромся нею користатись.

Я й гадки не мала, як виконати хоч якусь зі вказівок, якими він мене закидав: як я мала переконувати короля дати нам солдатів? Але Марек уже кликав Томаша й Олега сідати на коней, і я навіть без Дракона розуміла, що мені доведеться розібратися із цим самотужки. Натомість я ковтнула й кивнула, а тоді сказала:

— Дякую тобі… Саркане.

Його ім’я мало смак вогню та крил, звивистого диму, витонченості й сили, а ще — хрипкого шереху луски. Він оглянув мене й напружено мовив:

— Не кидайся у казан для варіння та, хоч яким важким це може тобі видатися, постарайся показатись у пристойному вигляді.

Розділ 17