Читати книгу - "Ті, що не мають коріння"

Марек спробував принести поїсти королеві. Вона лише витріщилася на тарілку, яку він їй простягнув, і не жувала, коли він вкладав їй у рота шматочки м’яса. Потім він спробував тарілку каші; королева не відмовилась, але й не допомогла. Йому довелося пхати ложку їй у рот, наче матері, у якої дитя тільки навчається їсти. Він похмуро робив це знову й знову, але за годину, коли йому ледве вдалося влити в неї півдесятка ковтків, підвівся й дико жбурнув тарілку й ложку в камінь; посудина розчерепилась, а каша розлетілася. Він подався геть. Королева й на це навіть не кліпнула.

Я, нещасна, стояла у дверях хижки і спостерігала. Я не могла шкодувати про те, що її витягнула, — принаймні її вже не мучила Пуща, не пожирала її «я» до останку. Та це жахливе напівжиття, що їй залишилося, видавалося гіршим за смерть. Вона не була хворою та не марила, як це було з Касею ті перші кілька днів після очищення. Здавалося, її просто не лишилося достатньо, щоб відчувати або думати.

Наступного ранку Марек підійшов до мене ззаду та схопив за руку, коли я несла до хижки важке відро з колодязною водою; я злякано підскочила й облила водою нас обох, намагаючись позбутися його хватки. Він не звернув уваги ні на воду, ні на мої зусилля, та рикнув на мене:

— Досить! Вони солдати, з ними все буде гаразд. Із ними б уже все було гаразд, якби Дракон і далі не лив їм у черево зілля. Чому ти не зробила нічого для неї?

— Що, на вашу думку, тут можна зробити? — сказав Дракон, вийшовши з хижки.

Марек посунув на нього.

— Їй потрібно зцілитися! Ви навіть не давали їй ліків, хоча маєте запасні флакони…

— Якби в ній була зараза, яку слід вичистити, ми б її вичистили, — сказав Дракон. — Відсутність не зцілити. Вважайте, що вам пощастило, коли вона не згоріла разом із серцедеревом, якщо волієте називати це удачею, а не нещастям.

— Нещастя — це те, що не згорів ти, якщо ти більш нічого не можеш порадити, — сказав Марек.

Драконові очі заблищали, як мені здалося, десятком їдких відповідей, але він притримав їх при собі, лише стиснувши губи. Марек заскреготав зубами, а крізь хватку його руки я відчувала сильну напругу, тремтіння наляканого коня, хоча на тій жахливій галявині, коли його зусібіч оточували смерть і небезпека, він був непохитний, як скеля.

Дракон сказав:

— Зарази в ній не лишилося. Що ж до решти, то допоможуть лише час і зцілення. Ми повернемо її до вежі, щойно я закінчу очищувати ваших вояків і їхнє перебування серед інших людей стане безпечним. Подивлюся, що ще можна зробити. Доти сидіть із нею та говоріть про знайоме.

— Говорити? — перепитав Марек. Він відіпхнув мою руку, за яку схопився; мені на ноги вихлюпнулася ще вода, а він побрів геть.

Дракон узяв у мене відро, а я повернулася за ним до хижки.

— Ми можемо щось для неї зробити? — спитала я.

— Що можна зробити з чистою дошкою? — запитав він. — Дай їй трохи часу, і вона, можливо, напише на ній щось нове. Що ж до повернення того, чим вона була… — він хитнув головою.

Решту дня Марек сидів біля королеви; я кілька разів, виходячи з хижки, мигцем бачила його суворе опущене обличчя. Та він принаймні неначе змирився з тим, що раптового дивовижного зцілення не буде. Того вечора він устав і пішов до Заточека поговорити із сільським старостою; наступного дня, коли Томаш і Олег нарешті змогли пройти самотужки аж до криниці й назад, він міцно схопив їх за плечі та сказав:

— Ми запалимо багаття для інших завтра вранці на сільському майдані.

Із Заточека прийшли люди, які мали привести нам коней. Вони нас побоювались, і я не могла ставити це їм у провину. Дракон розіслав вістку про те, що ми вийдемо з Пущі, і він сказав їм, де нас тримати та яких ознак зарази шукати, але я б усе одно не здивувалась, якби вони натомість прийшли зі смолоскипами, аби спалити нас усіх у хижці. Звісно, якби Пуща заволоділа нами, ми б не тиждень тихо сиділи у хижці виснажені, а робили щось гірше.

Марек сам допоміг Томашеві й Олегові забратися в сідла, а тоді підняв королеву на її спокійну гніду десятирічну кобилу. Королева сиділа рівно, не гнучись; йому довелося ставити її ноги у стремена одну за одною. Він зупинився, підвівши на неї очі з землі; він подав їй повід, і той вільно звисав у її закутих в наручники руках.

— Мамо, — спробував він знову. Вона не глянула на нього. За мить він зціпив зуби. Узяв мотузку, припнув до сідла й повів гніду за собою.

Ми поїхали за ним до майдану та побачили, що там чекає зібране високе кострище, повне сухого дерева, а на віддаленому боці стоїть усе село у своєму найкращому святковому вбранні. В руках люди тримали смолоскипи. Я не знала добре жодної людини із Заточека, та його мешканці час від часу приходили до нас навесні у базарні дні. На мене примарами з іншого життя крізь ледь помітну сіру імлу диму визирало з натовпу кілька віддалено знайомих облич, тим часом як я стояла навпроти них із принцом і чаклунами.

Марек стояв біля купи дерева. Він сам узяв смолоскипа, підняв його догори й назвав кожну людину, яку ми втратили, одну за одною, а Яноша згадав насамкінець. Він прикликав жестом Томаша та Олега, і разом, утрьох, вони вийшли вперед і кинули свої смолоскипи у складене докупи дерево. Від диму мені защипало очі та ледве загоєне горло, а жар був жахливим. Дракон із суворим обличчям дивився, як займається полум’я, а потім відвернувся; я знаю, що він був не в захваті від ушанування принцом людей, яких він повів на смерть. Але варто мені було почути всі їхні імена, у мені щось звільнилося.

Вогнище палало ще довго. Жителі села винесли їжу й пиво, те, що мали, та змусили нас це прийняти. Я відповзла в куток разом із Касею та перепила пива, вимиваючи нещастя, дим і смак очищувального еліксиру з рота, доки ми нарешті не прихилились одна до одної, тихенько заридавши; мені довелося триматися за неї, тому що вона не наважувалася міцно за мене хапатися.

Від напою я стала почуватися легшою та водночас тупішою, голова мені боліла, і я засопіла собі в рукави. По той бік майдану принц Марек говорив до сільського старости й молодого візника з великими