Читати книгу - "Гобіт, або Туди і звідти"

Люди вже навсібіч стрибали у воду. Жінок і дітей зібрали на човнах посеред ярмаркового майдану. Чоловіки склали зброю. Залунали плачі та голосіння, а ще ж зовсім нещодавно тут лунали веселі пісні на честь ґномів. Тепер люди проклинали їхні імена. Правитель кинувся до свого великого позолоченого човна, сподіваючись відпливти в загальному сум’ятті й урятувати собі життя. Ще трохи — і спустошене місто згорить дотла і зникне з поверхні води.

На це й сподівався дракон. Хай собі напихаються в човни, йому начхати. Він любенько пополює на них, коли вони попливуть, — або хай зіб’ються в купу посеред озера і перемруть голодною смертю. Або ж хай спробують дістатися до берега — він і тут буде напоготові. Незабаром він спалить усі прибережні ліси і спопелить поля та пасовища. Давненько він так не розважався, як зараз, цькуючи мешканців цілого міста!

Але серед палаючих будинків іще трималася жменька лучників, їхнім ватажком був Бард, той самий чоловік із суворим голосом і суворим обличчям, котрого друзі звинувачували у віщуванні повеней і труєння риби, хоча їм були відомі його гідність і мужність. Він був далеким нащадком Ґіріона, Володаря Долу, чиї дружина та дитина втекли колись зі зруйнованого міста за течією Бистриці. Бард стріляв і стріляв із великого тисового лука, аж поки витратив усі стріли — крім однієї. Вогонь уже наближався до нього. Товариші покинули його. Він востаннє натягнув лук.

Раптом із темряви випурхнув якийсь птах і сів йому на плече. Бард здригнувся — але то був лишень старий дрізд. Птах без остраху підсів до його вуха і почав щось торочити. З подивом Бард виявив, що розуміє дроздову мову, адже сам був родом із Долу.

— Зажди! Зажди! — сказав йому дрізд. — Місяць уже сходить. Відшукай проріху зліва на його грудях, коли він пролітатиме над тобою!

Бард занімів од подиву, а дрізд тим часом розповів йому про все, що трапилося на Горі, та про все, що він чув.

І тоді Бард щосили натягнув тятиву. Дракон знов описував коло над містом і летів досить низько. Коли він був уже зовсім близько, над східним берегом озера зійшов молодик і посріблив його величезні крила.

— Стріло моя! — промовив лучник. — Чорна стріло! Я зберіг тебе наостанок. Ти ніколи не зраджувала мене і завжди поверталася назад. Я отримав тебе від свого батька, а він — від своїх предків. Якщо ти справді походиш із кузень істинного Короля під Горою — лети і влуч!

Описуючи ще одне коло, дракон летів нижче, ніж звичайно, і, коли він розвернувся та шугнув униз, його черево замерехтіло в місячному сяйві сліпучими іскрами самоцвітів — але одне місце лишалося темним. Тятива великого лука забриніла. Чорна стріла просвистіла в повітрі і влучила просто в проріху на драконових грудях, біля того місця, де ворушилася його ліва передня лапа. Стріла ввігналася туди вся цілком, від зазубреного вістря до пір’їн на хвості, — з такою силою було її пущено. З ревом, який оглушував людей, валив дерева і розколював каміння, Смоґ здійнявся високо в небо, перевернувся в повітрі й стрімголов полетів униз.

Він упав просто на місто. Корчачись в агонії, розметав охоплені полум’ям будівлі, розсипаючи навсібіч іскри та присок. Води озера з гулом ринули в місто. Знялася велика хмара пари і забіліла серед пітьми в місячному сяйві. Води зашипіли, завирували великим нуртом — і запала тиша. То був кінець Смоґа й Есґарота, але не Барда.

Молодик підіймався все вище, вітер став холоднішим і вив дедалі пронизливіше. Він скрутив білий туман у похилі джгути і погнав їх на захід, де подер на клапті й розвіяв над болотами поблизу Морок-лісу. Тоді стало видно багато човнів, розсіяних на поверхні озера темними цяточками, й вітер доніс голоси мешканців Есґарота, котрі оплакували своє загибле місто, добро та зруйновані будинки. Втім, якщо подумати, їм таки було за що дякувати долі, хоча тієї хвилини від них годі було сподіватися вдячності: врятувалося принаймні три чверті міського населення, залишилися неушкодженими їхні ліси, поля, пасовища, стада та майже всі човни, а дракон загинув. Що це означає, вони ще не могли збагнути.

У скорботі городяни з’юрмилися на західному узбережжі, тремтячи від холодного вітру, і перші їхні скарги та гнівні слова було звернуто супроти Правителя, котрий з поспіхом покинув місто, коли інші ще воліли захищати його.

— Може, він і тямущий у торгових справах — особливо у власних, — бурмотів дехто, — але ні на що не здатний, коли трапляється щось серйозне!

І вони прославляли мужність Барда та його останній героїчний постріл.

— Якби він тільки вижив, — казали всі, — ми б зробили його королем. Бард із роду Ґіріона — Переможець Дракона! Яке це лихо, що він загинув!

І саме в розпал їхньої розмови з сутіні виступила висока чоловіча постать. З чоловіка стікала вода, його вологе чорне волосся спадало йому на обличчя та плечі, а очі горіли лютим вогнем.

— Бард не загинув! — крикнув чоловік. — Він покинув Есґарот і пірнув в озеро, коли ворога було вбито. Це я — Бард із роду Ґіріона, це я — вбивця дракона!

— Король Бард! Король Бард! — загукали всі, але Правитель заскреготів зубами.

— Ґіріон був володарем Долу, а не королем Есґарота, — процідив він. — В Озерному ми завжди обирали правителів з-поміж найстарших та наймудріших і не потерпимо правління простого воїна. Хай «Король Бард» вертається у своє власне королівство — Діл тепер визволено завдяки його відвазі, й ніщо не перешкоджає його поверненню. І всі охочі можуть іти з ним, якщо їм миліше холодне каміння в затінку Гори, ніж зелені береги озера. Мудріші залишаться тут, покладаючи надії на відбудову нашого міста, і, коли настане час, знову насолоджуватимуться миром і добробутом.

— Ми воліємо Короля Барда! — закричали у відповідь люди, котрі стояли поруч. — Досить із нас стариганів і гендлярів!

І ті, котрі стояли віддалік, підхопили:

— Хай живе Лучник, геть грошові мішки! — аж луна прокотилась узбережжям.

— Я далекий від того, щоби недооцінювати Барда-лучника, — обережно промовив Правитель (бо Бард зараз стояв зовсім поряд). — Цієї ночі він заслужив почесне місце у списку благодійників нашого міста, й він вартий того, щоби про нього склали багато безсмертних пісень. Але за що, о Народе? — Тут Правитель випростався на повен зріст і заговорив дуже голосно й чітко. — За що ви