Читати книгу - "Привид мертвого дому. Роман-квінтет"

А снилася хлопцеві дорога від Житомирського шосе на Бишів, він ішов нею, наспівуючи: та-ма-ра, ра-ма-та і так далі, і йому назустріч виходив (це в снах неодмінно повторювалося) високий, худий чоловік років десь так під тридцять, обличчя якого хлопцеві напрочуд знайоме, але він ніяк не міг згадати, де його бачив. У чоловіка на ногах були парусові туфлі із загнутими носками, шкарпетки посповзали до п’яток, а голова напівлиса. Першого разу він застеріг, щоб хлопець не йшов у Людвинівку.

— Бачиш, Максе, — сказав, — це таке село, що ліпше тобі туди не ходити Кожне село чимось хвалиться — це село самогонників, село конокрадів, хоч коней тепер майже нема, те село — бандитське, те — міліцейське, тобто хлопці з нього всі йдуть у міліцію. — Чоловік при цьому звів пальці руки і загадково всміхнувся. — Людвинівка, до твого відома, село бандитське, принаймні люди з нього не терплять, щоб хтось відбирав їхніх дівчат. — Чоловік підняв зігнуту в коліні ногу й підтяг сповзлу шкарпетку, потім повторив це і з другою ногою. — Отож, коли не хочеш біди… зрозумів мене? — Чоловік загадково підморгнув хлопцеві. — Привіт! Радію, що ми зустрілись.

Отаке сказав йому чоловік зі сну, з яким хлопець зустрівся на Бишівській дорозі, обличчя якого він добре пам’ятав, але, хоч убий, не відав, де його бачив.

Як правило, все, що сниться, швидко забувається після пробудження, тобто після переходу, як вважаю, з однієї дійсності в іншу, але все, що сказав отой дивний чоловік із зсунутими до п’яток шкарпетками, мені напрочуд чітко пам’яталося.

Я прокинувся радий, що все відбувалося таки вві сні, а не насправді, і чомусь довго над тими словами та застереженням думав: чи не сталося там чого із Тамарою? Тільки тепер надав значення і тим поглядам, якими проводили нас селяни, і особливому ставленню до моєї персони Тамариних однокурсників, і отим крикам у наш бік пастушків, коли ми йшли любитись у поле. Зрештою, розсердився сам на себе, бо надаю значення казна-чому; можливо, це в мені почала заговорювати туга за дівчиною, адже вже й не дівчина вона мені була, раз мали ми з нею сакраментальні стосунки, а таки жінка. Моя і нічия більше жінка, хоч я її взяв не невинною, вона знала чоловіка й до мене, про що розповіла якось зі сльозами, — був то якийсь негідник, що спокусив її й покинув; власне, й мета в нього була така — спокусити, і він, як вона довідалася згодом, вже не одній отак зіпсував життя. Я Тамару щиро пожалів і не робив з того проблем — не в середньовічні часи ми, слава Богу, живемо; зрештою, негідник спокушав дівчат ґречно: дітей він їм не зачинав.

Продовження того сну я побачив через два дні, але цього разу мені випало пережити жахіття.

І знову снилася хлопцю дорога на Бишів з Житомирського шосе, він вийшов на дорогу й зустрів, певна річ, того чоловіка, що його застерігав. Цього разу все відбувалося вночі при місяці, і перш ніж сказати своє слово, чоловік моторошно засвітив до хлопця очима, навіть сказав би, що засвітився у чоловіка над лобом німб, — підійшовши ближче, хлопець уздрів, що світяться двоє срібних, лискучих у місячному світлі ріжок. Те, що чоловік сказав, також звучало дивно:

— Не слухаєшся мене і знову йдеш у село. Знімаю із себе зобов’язання оберігати тебе — це моє останнє тобі попередження! — Голос його при цьому звучав сердито.

Хлопець сів серед дороги на стільця, який незвідь-де взявся, довкола стелився порожній простір полів з круглими острівцями кущових заростей, які в темені були чорні й непроникні й ніби загрозливо дихали.

— Хочу вас послухатися, — сказав хлопець, а може, тільки подумав. — Але Тамара — моя дівчина, нас закинули в цей край незалежно від нашої волі, побудемо тут місяць і поїдемо: ні я до тутешніх людей, ні вони до мене не маємо ніякого діла.

— Це тобі тільки здається, — сказав чоловік, обличчя якого було хлопцеві напрочуд знайоме; звісно, оті срібні ріжки та й лискучі очі були маною — чоловік як чоловік. — Та ще й зовсім невідомо, чи та дівчина твоя…

Відвів очі, ніби йому про те незручно було казати, а в хлопця аж подих перехопило:

— Що ти мелеш, що ти мелеш! — перейшов і він на «ти», хоч співрозмовник увіч був од нього старший. — І взагалі, хто ти такий? Що від мене хочеш, чому на дорозі мені стоїш?

Тоді він зіступив з дороги, й очі його знову моторошно засвітилися; ні, не була це мана, але ріжок цього разу хлопець не побачив.

— Прошу дуже! — мовив чоловік, схиляючись перед хлопцем й розводячи рукою. — Моє діло попередити, а твоє слухати чи ні. Дорога вільна, сер!

«Сер, сер, — думав натужно хлопець. — Хто це мене так називав? Знається, Анатоль Малецький, англоман, закоханий у Діккенса».

Але цей чоловік на Анатоля Малецького зовсім не подобав. Тоді хлопець подумав, рушаючи далі голою, залитою місячним світлом дорогою, що дійсність сну і дійсність реального світу — це ніби система кривих дзеркал, тобто образ людини інколи живе в своєму тілі, а іноді настільки змінюється, що його впізнаєш тільки за специфічними ознаками. А ще хлопець подумав, що перебуває в якомусь іншому світовому вимірі, і це зовсім йому не сниться. І цей світ побудовано на антилогіці відносно логіки реального, і це його зовсім не вражало б, коли б не існувало двох речей: все, що відбувалося з ним, було підвладне реальній вірогідності, а друге — прокинувшись, нічого з того, що снилося, не забував. Зрештою, й реальність марення була відносна: звідки, наприклад, міг узятися на дорозі Анатоль Малецький, який зроду-звіку в селі не бував, жив у своїй міській клітці, ходив на зовсім не англоманську роботу — працював