Читати книгу - "З вершин і низин, Франко І. Я."

Корою вкрита, довгеє волосся

Нечесане, скудовчене вітрами

І сльотами. Ще день один, ще ніч

Одна, і щезне сила всіх тих духів,

І перейде вона до Вісвамітри,

Що стане їх князем непоборимим.

Та владар духів Рудра бачив се

І в серці своїм вчув тривогу зимну,

І так почав сам в собі помишляти:

«Ще день один, а сей аскет худий

Покутою здобуде божу силу

І змусить нас усіх, щоб перед ним

Впадати на коліна, буть йому

Рабами й слухати довіку. Сила

Його молитви і його страждання

Не позволя мені його торкнуться;

Покус моїх давно він не боїться.

Що ж маю я вчинити, щоб відразу

Понівечить весь плід його покути?

Як доведу його до того, щоб

Схибив в чім-будь у тій остатній хвилі?»

Так клопотавсь цар духів лісових,

Що любить всякі перепони класти

Святим аскетам та й усяким людям.

Так міркував, аж впав на добру думку

І зараз взявся виконать її.

У тому лісі полював в ту пору

Цар Гарісчандра, Косалі володар.

Високий, статний, молодий, вродливий,

Недавно ще він на престолі сів,

Недавно з Сайвією одружився,

Красавицею з княжого гнізда,

Недавно радощів зазнав батьківських:

Рогіта, син його, семиліток,

Мов сонце красний, ріс йому на втіху.

Сього побачив Рудра, владар духів,

І в тій же хвилі голосом жіночим,

Незримий у гущаві, закричав:

«Рятуй! Рятуйте! Гину! Б’ють, мордують!»

Спинився цар, послухав. Благородна

Душа зворушилась. Недовго й думав,

А, кинувшись туди, де чути голос

Тривоги й болю, закричав: «Не бійся!

Я тут! Я цар! Спішу тобі в підмогу!»

І біг, ламаючи перед собою

Колюче терня і густії корчі.

Крик не вгавав. Огнівавсь Гарісчандра

І крикнув голосно, як тільки міг:

«Що за безумець там огонь у поли

Свої збирає? Що за нелюд сміє

Напастувати жінку беззахисну

У моїм царстві, тут, де я паную,

Де я зближаюсь? Блиск моєї сили

Спалить його! Із мого лука стріли

П’явками стануть, що із жил його

Нехибно тепле висосуть життя!»

Так кричачи, на поляну прибіг,

Серед котрої між дерев високих

Стояв на покаянні Вісвамітра.

Зжахнувся цар, побачивши його,

Пізнав, що демонська була покуса,

Рад був сховаться, щезнути, пропасти,

Та вже було запізно.

Вісвамітра,

Почувши крик могучий Гарісчандри,

Розсердився і скрикнув: «Чи сказився?»

І в тій же хвилі щезла міць його,

Щез добуток дев’ятилітніх трудів,

Пропало все, що мав він осягнути,

І він почув себе таким слабим,

Безсильним, грішним, злим, від святості

Далеким, як колись у світі був.

І запалав страшенний гнів у серці

Його на Гарісчандру. Мов мара

Грізна, він обернувся до царя

І крикнув: «Га, безумний! Стій! Чекай!»

Схиливши очі і зложивши руки

На груді, мов перед святим, стояв

Цар Гарісчандра, поки звільна, ледве

Волочачи зів’ялі в постах ноги,

Приблизився до нього Вісвамітра.

Тоді, упавши перед ним на землю,

Заговорив покірно Гарісчандра:

«Не гнівайся, угодниче святий!

Не з злої волі, не з плохої думки

Я перебив твою глибоку тишу

І збунтував твою молитву! Пробі,

Кленусь тобі, лиш крик отой болющий,

Жіночий крик, що тутки роздавався

І помочі благав, мене спонукав

До того, що я з криком тут явився».

Вісвамітра

Нещасний! Якби знав ти, кілько горя

І страти крик твій причинив мені!

Гарісчандра

Святий покутниче! Хай вишній Індра

Мене хоронить від лихої думки!

Та сам скажи, чи, чувши крик такий,

Не мусив я з святого обов’язку

На поміч бігти? Тож не сердься, отче!

Давати дари, правом захищати,

Оборонять мечем і кріпким луком -

Се ж обов’язки головні царя.

Свою сердитість переміг аскет,

Та думки він про помсту не покинув.

І, вид приймаючи святий та божий,

У серці своїм міркував: «Чекай!

На обов’язках своїх їздиш ти,

На обов’язках я тебе спіймаю!»

Вісвамітра

Се правду ти сказав, могучий царю,

Та доповідж до решти вже: кому

Давати дари? Захищать кого?

Оборонять кого мечем і луком?

Гарісчандра

Давати дари поперед усіх

Брахманцям мудрим і святим аскетам,

А також всім убогим і потрібним;

Давати захист сиротам, і вдовам,

І всім покривдженим; меча і лука

Вживать на кривдників і розбишак.

Вісвамітра

Так от се я стою перед тобою,

Брахманець і аскет, і ти вважай

Сповнить на мні свій перший обов’язок.

Я ж сирота, покривджена тобою,

Бо своїм криком безголовим ти

Відняв у мене плід дев’ятилітніх

Заслуг і трудів, всю чудовну силу,

Що завтра мала, наче ясне сонце,

На всі світи велично заясніти.

Отак покривджений, я захисту

Шукаю в тебе, і повинен ти

Сповнить на мні свій другий обов’язок.

Хто кривдник тут і розбишака - знаєш,

Так сповнюй же й твій третій обов’язок!

На серці похололо в Гарісчандри.

Блідий, тремтячи, наче лист осики,

Похилений, мов тростина від вітру,

Стояв покірно він перед аскетом.

Гарісчандра

Страшний мій гріх, вина моя безмірна!

Сам бачу, що нічим її не в силі

Спокутувать! Та змилуйся, святий

Угодниче, не знівеч, не зітри

Мене відразу в прах своїм прокляттям,

Як я на теє заслужив! Немає

Страшнішого під сонцем, ні на небі,

Як гнів святих, брахманцеве прокляття!

Скажи, яку принять мені покуту?

Якії дари дать тобі? Промов же!

Все-все, чого